— Хiба?

— Не вiриш — спробуй! Ставай на моє мiсце.

Я так i роблю: беру колуна, замахуюсь — i вiн застрягає в оцупку.

— А що я тобi казав? — насочуються смiхом вуса i кирпа дядька Миколи. — "Гех" у господарствi — велике дiло, на ньому усi дроворуби тримаються.

— Дядьку, а це правда, що ви знайшли перо жар-птицi? — неждано випалюю я.

— Хе, який ти цiкавий! — дивується чоловiк, вiн оглядається, а по всьому його виду й очах проходять засторога i таємничiсть.

Ну, хто б пiсля цьго не догадався, що дядько Микола таки знайшов перо жар-птицi, тiльки не дуже хоче розказувати про це. I знов надi мною майнуло чародiйство казки. Я теж зиркаю на город i вулицю, набиваюсь усiм своїм виразом у вiрнi спiльники i тихенько-тихенько з надiєю питаюсь:

— Дядьку, то ви таки знайшли це перо?

— Таки знайшов, — шепоче дядько, змовницьки прикладає пальця до вусiв i уст, а одним оком косує на вулицю. Але зараз на нiй, окрiм табунця чорних, що ночують у коминi, горобцiв, нема нi лялечки.

— I що ви з ним робили? — аж тенькає щось у мене всерединi.

— Що? Коли всi дома засинали, я при свiтлi пера жар-птицi шив людям чоботи.

— Шили чоботи? — розчаровано перепитую, i всi видiння казки покидають мене.

— А що ж я мав робити, коли не було iншого свiтла? — одразу береться смiхом все обличчя i вусища просмiшника.

Коли так, то i я починаю посмiхатися, ще й докiрливо похитувати головою, щоб дядько Микола не дуже думав, що йому повiрили на дурничку. А казки все одно жаль…

Незабаром ми вдвох iдемо до нас, i дядько смачно розповiдає, якi вiн має купити лошата: нi в кого не те, що в селi, а навiть у Лiтинi й поза Лiтином не буде таких нi по красi, нi по силi. Таку худобину дядько на злiсть ворогам збирається придбати не вперше, та все чогось вiдкладає купiвлю. Вiн каже, що поки нiяк не може пiдiбрати в самiсiньку точку масть, а сусiди говорять, що в дядьковiй калитцi ще не висвистiвся вiтер. От коли висвиститься, тодi об’являться лошата. Але й без них дядько Микола не вважає себе злидарем. Навiть коли його маєтки записували в Сiльрадiвськi книги, чоловiк доводив, що вiн не бiдняк, а середньомаючий хлiбороб.

— Що ж ти середньо маєш? — посмiхнувся дядько Себастiян. — Жiнку та дiтей?

— Лiчи, Себастiяне! — i дядько Микола почав загинати пальцi спочатку на однiй, а далi на другiй руцi. — Хата є, в хатi — комiрчина, на дворi — клуня, хижка, дровiтня, ступа, i жорна маю, i гусака, i галагана, i цiле подвiр’я курей, ще бiльше яєць та шевське ремесло в руках.

— Оце налiчив! Тепер тебе можна записати i в дукачi! — аж витанцьовував од смiху дядько Себастiян…

Вдома дядько Микола виймає з кишенi окуляри, чiпляє їх на самий кiнчик носа, але читає, не заглядаючи в скельця; тепер навiть вуса в дядька стають серйозними.

Я дуже радiю, що мiй тато живий i здоровий, чого й нам бажає, а далi мою радiсть пiдмиває смiх, бо читається те, що е в кожному листi: "А передайте ще поклон до самої сирої землi моєму близькому родичу Гнату, синовi Данила, що тримає Оляну, дочку Петра з микитiвського подвiр’я. Хай легко йому живеться i хлiб жується…"

Я уявляю собi, як височенний дядько Гнйт, син Данилiв, сидить собi на лавi й уминає хлiб, i менi хочеться пирхнути. Але як тут засмiєшся, коли батьковi поклони вибивають з материних очей вологу, а дiд i бабуся зворушливо похитують головами i наперед угадують, кому далi має йти уклiн. Тому i я, зiтхнувши, стуляю уста i теж починаю похитувати головою. Це у мене виходить швидше, анiж у старих, та ось я бачу, що моя стараннiсть насторожує їх i, щоб не вiдхопити якогось докiрливого слiвця, починаю пильно прислухатися до нових i знову-таки до самої сирої землi поклонiв. Нарештi i їм надходить кiнець. Мати краєчком хустки витирає очi i питається читальника, чи вiн постує.

— Коли в тебе є панська бiлорибиця або червонорибиця, то можу й постувати у вас, — поважнiє дядько Микола.

Всi смiються, а мати кидається до печi, щоб чимсь почастувати гостя. Я теж не ловлю гав: пiдходжу до припiчка i благальне дивлюся в подобрiлi материнi очi.

— Ну, чого тобi, Михайлику? — тихо, ласкаво питається мати й гладить рукою мою голову.

— Нiчого, мамо, — журно затремтiв i в мене голос. — От аби тато скоріше приїхав.

— Скучив за ним?

— Скучив. Мамо, а може таке бути, що тато й чоботи привезе менi?

— Навряд, Михайлику, ой, навряд, хоча б душу привiз, i то буде добре, — зажурено поглянула у вiкно.

— А хiба що?

— Неспокiйна година, та, може, якось обiйдеться… Ти щось хочеш?

— Пустiть мене погуляти.

— На вулицю?

— Куди-небудь, — невиразно кажу, бо сам надiюсь гайнути в лiс. Та про це краще не заїкатись, бо одразу скажуть: там ще є бандити.

— Що менi тiльки робити з тобою? — трохи прояснюється обличчя матерi, i це вже добра прикмета для мене. — Ну, скажи, шибенику, що робити з тобою?

— Що? Пустити, та й годi.

— Пустити, кажеш? — докiрливо хитає головою.

— Атож! — радiю я, обхоплюю матiр руками, а очi пiдводжу вгору.