Люди казали, що церковний староста з одних недогаркiв нажив казан грошви. Титар гнiвався на таку мову й говорив, що через церкву й "таке врем’я" скоро стане дрантогузом. Одначе титареве подвiр’я поки ще не закарлючувалось на дрантогузтво: було кому на ньому iржати, мукати, бекати i кувiкати. А "таке врем’я" позначилось тiльки на титаревих стiнах: вiн, неначе шпалерами, обклеїв їх скатертинами керенок вартiстю в сорок i двадцять карбованцiв —. сорокiвки ближче до божницi, двадцятки — до помийницi.

Бабуся перед якимсь втемнiлим образом поставила саморобну свiчечку й ревно почала молитися доти, поки не згадала, що менi доконче треба показати грiзний i страшний суд — господа нашого Iсуса Христа друге пришестя. Це пришестя було намальоване за бабинцем прямо на дерев’янiй стiнi. Через те що з вогкого дерева капало, страшний суд видавався ще страшнiшим: на ньому плакали i праведники, i грiшники.

I чого тiльки не було на тому судiї? Тут на веселцi, як на гойдалцi, владно сидiв Христос-вседержитель, пiд ним чиясь дебела рука важила на шалькових терезах правду i кривду, обабiч вседержителя на бiлих хмарах стояли пророки, богородиця i Iван Предтеча. Нижче, лiворуч, був рай, обнесений товстелезним кам’яним муром. Святий Детро вiв до райської брами виснажених праведникiв, а в самому раю уже стояли три бородатi праотцi i гурт веселих запорожцiв, усi вони були в широких червоних штанях i при зброї, на їхнiх головах пишалися довгi оселедцi.

А от праворуч починалося справжнє страхiття: тут юрмилися чорнi, наче вони всю зиму кiптюжились у коминi, чорти i вогнем дихала мерзопакосна пащека змiя. До неї, туманiючи вiд жаху, пiдходили грiшники: п’яниця з барилком горiлки, товстий салганистий пан, що наїв м’яса на чужому горi, мельник-злодюга з привiшеним на шиї жорном, суддя-хапуга з торбою нечестивих грошей, чернець, що заглядав не в святе письмо, а в грiховнi суєти, якась пiдмальована, гарно зодягнена, але гордовита панi, пiд нею було написано: "Пиха". За нею карлючились брехуни i донощики з язиками, схожими на копистки, та iнша дрiбна потерть, що не жила, а тiльки хитрувала i грiховодила на землi.

Хоча й страшнувато було дивитися на все це людинопадiння, але я таки придивлявся до нього. На моє щастя, тут нiкого не було з тих дурноп’ятих, якi босонiж спускалися б у ночовках, i це мене трохи заспокоїло…

— Михайле, ти ще не в хатi?! — гримнув з катраги дiд. — Гляди: перепаде нам обом за лебедiв! — i вiн для чогось поглянув угору, де сонце i блакитнi розводи змагалися з хмарами.

Я ще раз зiтхнув — це i для себе, i щоб дiд пожалiв мене, безчобiтного, — та й, думаючи своє, почав витирати ноги об прочовганий жорник, що лежить бiля нашого порога. Отут, ближче до призьби, темнiє глибка, в якiй лiтує качка. Вона вже й тепер, наслухавшись лебедiв, поглядає на свiй закоморок — теж почула тепло. Хоча наша качка й однокрила, та своєю смiливiстю i тямущiстю дивує всiх вуличан. Весною, коли повиводяться курчата, вона весь час клопочеться бiля чужого виводка. А побачить десь ворону, то так уже пересварюється з нею та накостричується одним крилом i шиєю, що чорнокрила дзьобаха зо зла каркне i полетить далi шукати здобич.

Вмiла качка якось i в людях розбиратись. Коли бiля нашої хвiртки з’являлася добра людина, ми чули догiдливе чи розважливе "так-так-так". Iшла славна людина до хати, то й качка, хильцем-хильцем, супроводила її, немовби статечна господиня. Та досить було з’явитися на вулицi лютобровому дерилюду Митрофаненку або хитрюзi й пустомолоту Юхриму Бабенку, як птиця нагогошувалась, починала вибивати ногами сердиту плетеницю i застуджено репетувати: "ках-ках-ках!"

— Зараза безкрила, — завжди ще бiля ворiт настручувався на неї Митрофаненко, i на перенiссi в нього вибивався жировий вузол. — Теж має щось проти тебе!

А Юхрим Бабенко облесно викруглював у посмiшцi коржастi щоки, розводив довгими руками i, поолививши голос, удавано дивувався :

— I де, i за якими океанами-морями ви таку преiнтересну птаху дiстали? А ногами як орудує! Поставте її на ступу, то й проса втовче.

— А тебе, шилохвостий, напевне, i в ступi не втовчеш, — косував на нього дiд.

— У всякого свiй нрав i характер, i розум iмiється, — не дуже й зобиджався Юхрим. — Ви ще почуєте про мене i в селi, i поза селом!

До роботи Юхрим був рiдким, наче юшка, зате круто мiг замiсити якусь сутягу чи паскудство i на ньому показати спритнiсть своєї невеликої голови, мiзки якої найбiльше були нацiленi на свiжу копiйку. Дух її колишнiй пiдписар i пiд льодом чув. Тiльки значно пiзнiше, розпiзнавши дрiбненьку, злукавлену i пiдступну душу Юхрима Бабенка, я зрозумiв дiдовi слова:

— Сто друзiв — це мало, один ворог — це багато!..

Знiтившись, я стаю на порiг, знову ж таки розмiрковуючи, як би так вв’юнитися в хату, щоб тебе й не дуже бачили. Добре було б, коли б саме тепер хтось заглянув до нас у гостi чи хоча б мама почала спiвати. Тодi в неї обличчя i очi жалiснiють та й жалiснiють, а ти в цю часину вискакуй на пiч i нишкни, поки не просохнуть ноги, або стружи щось кiскою — i не дуже подавай голос. Але в гостi до нас нiхто не квапиться i з хати не чути нiякого спiву. А ноги вже цвяшками пiдбиває холод, i хоч-не-хоч, а таки мусиш навинутися на очi матерi. Як вона зараз почне вичитувати, я приблизно догадуюсь. Тут головне нi в чому їй не перечити — нi словом, нi очима, а тiльки сумно похнюпити голову, повинитись трохи, а далi зненацька запитати про таке, що одразу б набакирило материнi думки на щось iнше. Що не кажiть, а iнодi це пособляє.