Про УКРЛІТ.ORG

Гуси-лебеді летять…

(1963—1964) C. 4

Стельмах Михайло Панасович

Твори Стельмаха
Скачати текст твору: txt (446 КБ) pdf (352 КБ)

Calibri

-A A A+

На вулицi чути чиїсь кроки. Я трохи оживаю, обертаюсь, i спочатку дивлюсь не на того, хто чалапає, а на те, чим вiн чалапає, бо коли в тебе немає чобiт, то ти починаєш оглядати людину з нiг.

Попiдтинню, де трохи сухiше, iде наш голова комбiду дядько Себастiян, i я одразу оживаю.

— Добрий ранок, парубче! — забачивши мене, привiтно здоровкається дядько Себастiян. На його високiй статурнiй постатi метляється кавалерiйська шинелина, з-пiд якої вiдстовбурчується пiстолет. — Ти чого, сякий, а не такий, на холодi вухналi куєш зубами?

— Ги-ги, — смiюся я.

— Вiн ще й регоче! — наче сердиться дядько Себастiян i грiзно хитає головою; його рудий чуб вогнистим начосом метнувся над бровами, i чоловiк починає запихати його в стареньку будьонiвку. — Чого босонiж стоїш?

— А то ви не знаєте чого? Купило притупило.

— Тодi сиди, халамиднику, в запiчку i не вирипуй хати! — гримає дядько Себастiян.

А я, тримаючись за клямку, виграю дверима i посмiхаюсь.

— Дивiться на нього: босе, а чогось радiє!

— Птиця також боса ходить, i не журиться, — смiючись, вiдповiдаю я.

То що пiсля цього дядьку Себастiяну робити? Вiн примружується i починає натрушувати смiх на ворота, i нам приємно дивитися один на одного, хоча один з нас взутий, а другому взуття тiльки сниться.

— Дядьку Себастiяне, у вас пiд шинелею стеєр?

— А ти звiдки знаєш? — дивується чоловiк.

— Сорока на крилi принесла.

— Краще б вона тобi чоботи принесла.

— Ви його в бандитiв забрали?

— В бандитiв.

— А вiн добре б’є?

— Нiчого.

— От аби менi хоч раз бабахнути, — аж мружусь вiд задоволення, уявляючи, як би я стрельнув iз стеєра.

— Найшов забавку! — хмурнiє обличчя дядька. — Краще було б, дитино, аби нi ми, нi ви не знали цих забавок.

Тут уже я дядьку Себастiяну й трохи не вiрю, хоч вiн правдивий i добрий чоловiк. Це ж як гарно, коли є зброя — i шабля, i карабiн, i спис, як у червоних козакiв: одне тобi рубає, дрхге стрiляє, третє, як на плакатi, по семеро всяких ворогiв так наскрiзь прохромлює, що вони тiльки ногами дригають i розгублюють чорнi капелюхи. Та хiба старшi всю правду кажуть малим? До цього нам не звикати.

Дядько Себастiян спирається на ворота, а я ближче пiдходжу до нього. Вiн косує довгастим оком, примiряється, через ворота хоче вхопити мене за руку. Я, гигикаючи, вiдскакую од нього, а потiм знову наближаюсь — i все починається заново. Така забава подобається нам обом, хоча я з опаскою iнколи поглядаю на вiкна. Побавившись i так i не впiймавши мене, дядько виймає з кишенi прим’ятого листа:

— Маєш вiд батька. Неси мерщiй матерi.

— Спасибi. То, може, зайдете до хати? — запрошую дядька i прикидаю в головi: як би це добре було — мати i старi заметушилися б по хатi, почали журитися i радiти, а я прикипiв би до дядька Себастiяна, слухав би листа i досхочу роздивлявся б стеєр. — Загляньте до нас, дядьку Себастiяне.

— Нема часу, дитино, — люди чекають, — руйнує всi мої надiї дядько.

— Жаль, жаль, — кажу статечно, беру листа i вже сторч головою так влiтаю в хату, щоб насамперед в очi впадали не ноги, а лист, — Мамо, вiд тата!

— Ой, — аж застогнала мати i прикрила повiками очi. Товстий починок випадає з її руки i розмотує по долiвцi пряжу. — Кажеш, вiд тата?

— Еге ж! — переможно вiдповiдаю, бо кому зараз потрiбнi мої ноги?

Мати прикладає руки до грудей, далi бере листа, безпорадно розглядає його з усiх бокiв, навiть нюхає:

— Махоркою пахне… Може, ти, сину, хоч щось второпаєш?

— Я ж, мамо, тiльки по-друкованому вмiю. — І в мене теж трохи жалiснiє голос.

— Чого б ото людям не зробити однакове письмо — i читане, i писане? — журиться мати над наукою, а далi наказує: — Бiжи, сину, до дядька Миколи, хай прийде прочитає.

— В чому ж це я, мамо, побiжу? — зиркаю на свої ноги i аж пiдростаю вiд надiї, але одразу ж немилосердно кривлюсь: — Тепер так усюди розгасло…

— У моїх доскочиш — тiльки не гайся, — мати скидає свої старенькi чорнобривцi.

Я, наче саме щастя, хапаю чоботи, нашвидкуруч навстоячки намотую онучi i через хвилину стаю козаком-завзятцем, дарма що маминi чорнобривцi завеликi, дарма що в них пришви чорнi, а халяви жовтi.

— Ну, як, мамо? — питаюсь, пристукуючи каблуками. Та хiба матерi до мого раювання? Вона вже свариться на мене очима:

— Бiжи борше!

— Я в один лет домчусь, як на чортопхайцi!

Коли ти маєш чоботи, то ноги тебе несуть, мов пташинi крила.

Я вилiтаю з хати, щось переможно кричу дiдовi, ляпаю руками по задубiлих халявах, а вони озиваються музикою. Та дiда теж чогось не веселить моя радiсть, вiн заклопотано схиляється над колесом, а я перелiтаю через ворота, i вже мої чоботи з розгону розбризкують весняну вулицю.

Тепер i заспiвати можна по-парубоцьки:

А вулиця та вузенька,
Чого трава зелененька?

Вулиця наша насправдi вузенька, ще й покарлючена. Весною, коли на її колiї й зеленi морiжки падає вечiр, вона стає схожою то на рiчку, то на довжелезний мiст. Тут з-за хворостяних тинiв привiтно здоровкаються з людьми веснянкуватi вишняки, а в них то сумують, то веселiють бiленькi й блакитнавi хати. Нашi вуличани, окрiм хлiборобства, ще мають i ремество в руках: столярство, шевство, стельмахiвство, бондарство i мiрошництво.

 
 
вгору