-Ого, скiльки натрусили добра! — оживають Шевковi очi. — Де розжились на нього?
— На хуторах! — Полiсовщики недбало скидають на пiдлогу рушницi i починають немилосердно жбурляти в куток бомби i гранати.
— Що ви робите!? — жахається Бабенко, i в нього уста стають бiлими, як i їхня окантовка. — Ще вибухне яка!
— Ну й що, як вибухне? Все одно твоїх мудрувань i хитрувань не виб’є з тебе. — Сергiй, нiби м’яч, кидає в куток лимонку, а новоспечений сiлькор, скулившись, зайцем вискакує з примiщення.
За ним дає дьору Шевко, але бiля дверей його хапає могутня Артемова рука i повертає на старе мiсце.
— Пожди, чоловiче, спочатку запиши, скiльки принесли цього непотребу, а потiм уже тiкай.
Страх i благання зменшують i так невелику постать Шевка, а обличчя його стає таким, наче на нього дихнула смерть.
— Та я ще, хлопцi, хочу якийсь день прожити.
— Проживеш, проживеш, нiкуди не дiнешся, — Сергiй для переконливостi кладе на стiл аршинну бомбу i шельмувато зиркає на Шевка. А той, витираючи рукою пiт з чола, скоцюрблюється в клубок, вiдсовується на самий рiжок столу, похапцем щось пише i вiддає папiрець Сергiю. Сергiй догори дригом перевертає аркушик i зi знанням справи дивиться на нього. — Усе записав?
— Усе, усе!
— Тепер, може, посидиш з нами? — Сергiй чоботом поправляє репану гранату, що вiдкотилась iз кутка. — Про життя погомонимо.
— Нема, нема коли, — Шевко аж колотиться, зиркаючи на гранату, миттю вимiтається, а навздогiн йому лунає розгонистий смiх.
Я захоплено дивлюсь на полiсовщикiв, i менi теж хочеться бути таким завзятим i так добряче i щиро смiятися, як i вони.
Сторож оберемком виносить зброю в холодну, де колись тримали арештантiв, а полiсовщики запалюють довжелезнi самокрутки i пiдходять до вiкна.
До землi вже прихилився зоряний вечiр, з городiв запахло чорнобривцями, соняшниками, прив’ялими нагiдками. Полiсовщики дивляться на небо, перекидаються скупими, багатозначними словами.
— Було ж сьогоднi… — задумано згадує Сергiй.
— А було, — зiтхає Артем.
— Бiля скитка могли б вкоротити голову…
— А чого ж…
— Кажуть, знову банда Гальчевського об’явилася.
— Усе до нашого берега…
— От iнтересно, чи живе хтось на небi?
— Живе.
— Хм… А ти звiдки знаєш?
— Коли б не жили, то хто б там свiтив?
— Хiба то люди свiтять?
— Вони. Звiдки без них взялись би вогники?
— Чи й там, на небi, така тiснота, як у нас?
— Видать, така. Сам подумай: чого на мiсяцi Каїн взяв Авеля на вила? Все через тiсноту.
Дивуючись з таких мiркувань, я тихо виходжу на вулицю. Вже, може, й запiзно йти до дядька Себастiяна, але є й iнша причина: побачити вiдбитого в бандитiв коня. Я розумiю, що хитрую сам iз собою, та, повагавшись, бiжу до греблi, над якою тихо шумлять розсунутi в боки верби. За греблею дорога бере праворуч понад ставом, а за ним i дядько Себастiян живе. На конях проїхали полiсовщики, пiзнали мене, засмiялись, i знову така тиша довкола, хоч мак сiй.
Ось i хатка дядька Себастiяна, на нiй темнiє кустрате велике гнiздо, зверху в ньому живуть лелеки, пiд низом — горобцi. На подвiр’ї стоять ув’язанi до плоту конi, а з розчинених дверей я чую голоси полiсовщикiв i дядька Себастiяна.
— Та хiба це зброя, — презирливо каже Сергiй. От минулого року було ж її, як гною. Тридцять пiдвiд витрусили з села.
— Було таке, — смiється дядько Себастiян. — Бувало, бешкетна парубота одного кутка посвариться з другим та й пускає в хiд не тiльки рушницi, але й кулемети.
— Багато залiза наробили, а орати нiчим, — зiтхнув дядько Артем.
Я обережно з сiней всовуюсь до хати i притуляюсь до одвiрка. Дядько Сергiй першим помiчає мене i тицяє пальцем у мiй бiк:
— От i гостя маємо! Тебе де не посiй, то вродишся.
— А чого ж, — бурмочу собi, хоча i розумiю, що смiються надi мною добродушно. — Добрий вечiр вам.
— I тобi, парубче, добрий, — статечно вiдповiдає дядько Себастiян, трохи з подивом, але привiтно оглядаючи мене. — Сiдай.
— Я i постою, бiльшим виросту, — трохи нiяковiю од такої уваги до себе.
— Сiдай, сiдай, лави не пересидиш, — голова комнезаму пiдводиться з-за столу, високий, красивий, статурний, щоки його полатанi вiтряними лишаями, а чуб такий.наче його з полум’я вихопили. — То як твої дiла, парубче? — Вiн так гарно, без крихiтки насмiшки говорить "парубче", що менi здається, нiби я за сьогоднi пiдрiс i для себе i для людей.
— Нiчого йдуть собi дiла, дядьку Себастiяне, — з гiднiстю вiдповiдаю йому, а полiсовщики вже назбирують на обличчя зморшки, щоб засмiятися.
— Батько пише?
— Пишуть i знову передавали вам поклон.
— Спасибi, спасибi. Скоро приїде?
— Напевне, скоро, коли буде тихо в свiтi.
Полiсовщики одночасно гигикнули, дядько Себастiян примружився, i на них поглянули лише його вiї. Але й од цього лiсовики втихомирились, повернули голови до маленького жовтозубого пiанiно, того самого, про яке знає у селi й мале й старе.