Про УКРЛІТ.ORG

Гуси-лебеді летять…

(1963—1964) C. 30

Стельмах Михайло Панасович

Твори Стельмаха
Скачати текст твору: txt (446 КБ) pdf (352 КБ)

Calibri

-A A A+

— Ну то що? Так нiчого й не втямив? — шпигонув насмiшечкою Петро. — Це, чуєш, того, що наука не йде без дрюка. Ге! Я вперто хитнув головою:

— Ще втямлю! То спочатку трудно.

Але хто пособить менi розiбратись у книжцi? Я перебираю в пам’ятi грамотiїв своєї вулицi, та всi вони щонайбiльше знають написати листа i ждати отвєта, як соловей лєта. Мiг би допомогти пiп, але я не пiду бiльше до нього пекти ракiв, i досi сором, як згадаю. До дяка теж не випадає потикатися, бо нещодавно з Петром лазив у його сад. Недарма кажуть: бiдному Савцi нема долi нi на печi, нi на лавцi… О, а може, добитись до голови комнезаму дядька Себастiяна, який усю вiйну пройшов, не раз був поранений, а потiм партизанив у Летичiвських лiсах? Вiн же всякi папери приймає аж з самої Вiнницi! Окрiм,того, дядько Себастiян добре знає мого батька та й мене пiзнає на вулицi, навiть добридень каже.

Увечерi, приїхавши додому, я поставив конягу в стаєнку, перескочив через ворота i, про всяк випадок, з вулицi, заговорив до матерi:

— Чуєте, менi треба пiти в бiдком.

— Куди, куди? — вiд подиву мати повертає до мене так голову, щоб слухати одним вухом.

— У бiдком! — кажу з гiднiстю, але трохи вiдступаю од ворiт.

— Що, може, маєш виступати перед громадою? —раптом веселiє мати.

Я це зрозумiв як дозвiл i одразу ж здимiв з материних очей. Вона говорить, що це робити я умiю, як нiхто. А Петрова мати те саме каже про Петра.

Отож городами, на яких ще на радiсть горобцям стояла матiрка, я подався до бiдкому, де вечорами завжди було гамiрно i людно. Тут бiднота зустрiчалася iз своїми надiями, тут вона слухала ленiнську правду i не раз за неї брала до рук i росiйську трьохлiнiйку, i англiйськi, французькi, нiмецькi та австрiйськi рушницi.

Очевидно, ще було рано. В примiщеннi комбiду порався лише сторож (вiн курiв деркачем i люлькою-макiтрiвкою, в яку можна всипати жменю тютюну), а край товстоногого дворянського столу не то висипався, не то куняв низькорослий колишнiй пiдписар, колишнiй сiльський староста i колишнiй голова волвиконкому Гаврило Шевко. Все в нього було вже колишнiм, навiть воєнкомiвськi штани i облинялий, напнутий пружиною, картуз. I тiльки з пiвфунта розсипаних всюди веснянок тримали фасон — анiчутiнку нiчим не журились. Не було їх лише на приступцi носа — на неї хтось накинув сiтку прожилок, якi мiняли колiр залежно вiд того, скiльки i чого випивав чоловiк.

Почувши бiля порога шамотiння, Шевко ледь-ледь розплющив вузькуватi навскiснi очi i одразу ж прикрив їх зморшкуватими повiками, матерiалу яких вистачило б на значно бiльшого чоловiка.

Я й досi не можу забути химерного обличчя дядька Шевка, який, як говорили люди, донедавна вельми слабував на падучу до влади. Коли Шевко був тверезим i не сонним, з його очей проглядали i настороженiсть, i обережнiсть, i лукавство, а з-помiж них прокльовувався i знову десь причаювався розум. Та досить було чоловiковi прикрити очицi капицями повiк, як з безлiчi їхнiх зморщок непереможно бризкала нiчим не прихована хитрiсть. Але їй мало було мiсця на повiках, i вона струшувалась на нiздрi носа, на уста, пiдборiддя i владно глузувала над усiм i всiма. Напевне, для кiно дядько Шевко був би неабиякою знахiдкою. Химерною була i Шевкова слава.

Коли в київському цирку об’явився новий правитель України гетьман Скоропадський, коли по церквах за ясновельможного задзвонили дзвони, а на майданах i зборнях по мужицьких шкурах засвистiли нiмецькi й австрiйськi шомполи, у нашому селi нiхто не захотiв стати старостою. Скоропадчики цiлий день тримали на сходi людей, але вiд староства вiдмовились i багатi i бiднi — мало було честi вибивати чужинцям зерно, худобу й грошi. Нарештi розлюченi гетьманцi сказали, що викличуть з повiту державну варту, а та знає, для якої частини мужицького тiла викручуються шомполи. I тодi Шевко статечно вийшов з притихлого гурту i, прикривши очi повiками, запитав хлiборобiв:

— Чули, чим воно пахне?

— Смалятиною, — понуро вiдповiли йому.

— Коли так, обирайте мене старостою. Послужу як умiю.

Сход одразу гукнув: "Хочемо Шевка!"

I незабаром незавидна, в свитинi й постолах, постать дядька Щевка з’явилася на рундуцi управи, де йому вручили печатку, подушечку для неї, каламар, пляшку з чорнилом, папiр’я та iншi ознаки влади. Поклавши все це на столi, староста скинув набундюченого спереду картуза, махнув рукою — i сход притих з того дива, що до нього вперше заговорив незвичний господар села. А в нього й голос виявився не з тих, що на межилюддi втiкає в халяви, i слова захитрились, що спроста не розчовпеш їх.

Люди добрi, кхи, спасибi вам, казав же ж той, за голоси i любов, без якої теж не кожен обiйдеться. Правда, любов буває всяка: любив i вовк кобилу, та залишив хвiст i гриву. Ну, та коли, казав же ж той, нова влада не дуже буде накладати, то я не буду обдирати, бо обдирати й дурбило вмiє. Я думаю: свiтлий гетьман зна, що мужик тепер нiчого не має. То хай батюшка зараз вiдправлять молебень за мужика i нового старосту, а пiсля молебня крамники менi виставлять чоботи, а нам дванадцять вiдер самогону, рiвно стiльки, скiльки в бога було апостолiв, i ми побачимо, чи є в цих вiдрах дно. Правильно я, люди добрi, розумiю владу i полiтику?

 
 
вгору