— А чого? — у Шевка одразу ж зменшується цiкавiсть до моєї персони.

— Тут таке дiло, що менi краще б не говорити, а вам не слухати. Дядько Шевко одразу випростується:

— Послухаєм, послухаєм, що ти проглаголиш.

— Хочу, щоб менi книжку пояснили.

— Книжку? — чоловiк зневажливо знизує утлими плечима i вже кисло питає: — Щось не розкумекав?

— Еге.

— Виходить, не вистачило тями?

— Не вистачило, — покiрно погоджуюсь я.

— Ану покажи цю книженцiю, то ми зараз i побачимо, чим напхана i чого варта твоя голова. — Куцими пальцями, в якi врiзались прокуренi, круглi, наче мiднi копiйки, пазурi, Шевко розгортає книгу, нишкне, довго вчитується, здивовано ворушить бровами, в якi теж понабивались веснянки, а потiм спокiйно, без жодного слова повертає книгу i прикриває очi повiками.

Я зовсiм не сподiвався на таке i оторопiло дивлюся на чоловiка, далi кахикаю, але Шевко i вусом не веде.

— Так що ви менi, дядьку, скажете? — нарештi наважуюсь запитати його.

— Що? А ти ще не пiшов звiдси? — дивуються повiки, щоки i вуста Шевка.

— Нi, ще не пiшов.

— То можеш iти. А скажу я тобi одне, якщо вже так хочеш: цю книжку будеш читати, коли бiльше з’їсиш кашi. Тут усе дiло в кашi. Зрозумiв?

— Зрозумiв.

— То й будь здоров, — вiн знову заплющує очi, а в кутку починає реготати сторож. Я спочатку ошелешено дивлюся на нього, а потiм теж смiюся, бо що ж менi залишається робити? I головне — я помiчаю, що й Шевковi повiки починають насочуватися смiхом, але очей не розплющують. Пересмiявшись, я пiдходжу ближче до сторожа i з спiвчуттям питаю:

— Чули кумедiю?

— Вiд нього й не таке почуєш, — добродушно смiється старий. — Нiхто не вгадає, якi джмелi гудуть у головi чоловiка.

— Дiду, а дядько Себастiян скоро прийдуть?

— Вiн сьогоднi, мабуть, не прийде, бо цiлий день ганявся в лiсах Кипорового яру за бандитами. I пораненого коня вiд них привiв.

— Гарного?

— Аж очi вбирає! Прямо, як в Георгiя Победоносця був! Везе ж чоловiку!

-Везе! На нього ще нi разу доля не насварилася пальцем, — пiдсмiюючись, фасоновито переступає порiг довгий i гнучкий, наче навсторч поставлений вуж, Юхрим Бабенко. Маленький картузик прикриває йому маленьку голову, в якiй не було де розгулятись добрим думкам. А очi в Юхрима такi, що в них i смiх не може засклити потаємної злоби.

— Мовчи, баламутний! — одразу накостричується вид i чуприна старого.

— Не бачу в цьому нi резону, нi полiтики, нi параграфу. Ми триста рокiв фактично мовчали, нам треба виговоритись за триста рокiв. Резон iсторичний? — так само зверхньо пiдсмiюється Бабенко, скидає картуза i здмухує з нього невидиму пилинку. — Я вам, дiду, якимсь параграфом не вгодив перед генеральним прибиранням комбiду?

— Слизькоязиким патяканням.

На пiдбiрчастих губах Бабенка розiрвалась i знов стулилась посмiшка.

— Ай-ай-ай, якi ви несовмiстимi стали в комбiдi. Я знаю, що ви зi своєю мiтлою, натурально, пiдвладнi Себастiяну, але це не резон, щоб не мати про нього своєї мислi i сображенiя розуму. I що я сказав? Фактичну справочку: доля не сварилась на нього пальцем.

— Так, смертю, смертю сварилась!

— Це для бiографiї при новiй владi iнтересно i навiть вигiдно.

— Та чи тямиш ти, посмiтнику, що, аби позбирати всi кулi, якi решетили Себастiяна, можна було б галушок наварити?

— Галушок? — спочатку дивується Бабенко, а потiм спокiйнiсiнько любується картузом. — Це ще не факт.

— А що тодi факт? — зовсiм розлютився старий i хмарою посунув на незворушного в своєму френчi i галiфе Бабенка. — Може, те, що ти проколов собi пальця, вiдкрутився вiд фронту ще й iнвалiднiсть вiдхопив та й дуриш своїми мартоплясiвськими соображенiями голови молодицям.

Смiх зiскакує з очей Бабенка, вони викруглюються, мов гудзики, i вже з ненавистю впиваються в старого:

— Глядiть, щоб i ваша вельми розумна голова не задурилась: мiтла i для неї знайдеться.

— За мою голову не журись — за свою богу молись: хитрiстю i дурисвiтством тепер не звiкуєш. Чого вибалушив очища? Не чекав на такий параграф?

— А ви знаєте, що я сiлькор? — вихоплюється в Бабенка, i вiн так пiдiймає руки, наче в них тримає газету. Але й це не страхає старого:

— Я знаю одне: в тебе не вистачило часу стати людиною.

— Це я не став людиною?

— Ти. I який ти сiлькор? У тебе в руках не перо, а лопата копати ями для добрих людей…

Юхрим хотiв чимсь упекти старого, але в цей час, пересмiюючись, зайшли обвiшанi зброєю рослi веселоокi полiсовщики Артем i Сергiй. В широких, пропахлих лiсом i вiтрами киреях з гостроверхими, ременем обшитими вiдлогами, що лежали на плечах, вони нагадували запорiзьких лицарiв, перед ними одразу померх франтуватий одяг Бабенка i сам вiн став мiзерним i дрiбним.

— Що, Юхриме, перчить свята правда? На викрутасах, видать, не протримаєшся все життя? Отож-бо й є, — смiються полiсовщики, а на їхнiх плечах похитуються аж сiм рушниць, а на їхнiх поясах гойдаються рiзномастi бомби i гранати.