— Знає, — відповів із злою усмішкою Петро. — Самочинно митрополит уніатський не розпочинав би справи, та й звідки б він узяв команду? Усе це робиться за згодою короля й сейму.

— А чув ти, подейкують люди, що ігумен мотронинський поїхав до цариці скаржитися на ляхів?

Петро хотів щось відповісти, але його несподівано перервав якийсь протяглий, мов стогін, звук.

— Що це? — спитав Качур, швидко повертаючись у сідлі. — Ти чув?

— Чув: то пугач.

— Пугач? — здивовано перепитав Качур.

— Авжеж, пугач, я вже його крик знаю, не помилюсь.

— Гм… — Качур повів бровою й замовк.

Кілька хвилин обоє їхали в глибокому мовчанні.

— А що будемо робити, коли й до нас уніати прийдуть? — заговорив знову Качур.

— Те ж саме, що й інші, — похмуро відповів Петро, звівши докупи чорні брови. — Не залякають командамиї До унії не пристанемо, хоч би вони й перевішали нас усіх до одного.

У цей час протяглий крик пугача почувся знову, але вже набагато ближче.

— Чув? — злякано прошепотів Качур.

— Чув, — знову відповів Петро голосно, здивовано глянувши на Качура. — Пугач.

— В тім-то й річ, що пугач.

— Ну, то чого ж ти злякався?

— А того, що скільки на світі живу, то ще не чув, щоб пугач удень пугав. Коли б нам не вскочити в халепу.

— Обережність не завадить, — промовив Петро, обдивляючись свою зброю.

Качур зробив те ж саме. Обидва приятелі туго натягли повіддя і, підштовхнувши коней разів зо два попід боки, поїхали швидкою риссю вперед.

Стежка, що все вела прямо, нараз круто повернула.

Не встигли Петро й Качур зробити й кроку, як перед ними, наче з-під землі, виросли три озброєні з ніг до голови козаки й заступили їм дорогу.

— Стій! — почувся грізний покрик, і ту ж мить коні Петра й Качура були схоплені за вуздечки.

— Хто такі? Куди їдете? Чого? — суворо запитав старший козак.

— Лисянські селяни, ясновельможний пане, — відповів Качур.

— Який я пан! — гнівно перебив його козак. — Не пан я, а чесний козак. Ач, звикля перед панами гнутися, панські підніжки! Куди їдете?

— Не прогнівись, брате, — промовив Петро, — шукаємо гайдамаків.

— Гайдамаків шукаєте? А на якого біса вони вам? Самі записатися до коша хочете?

— Ні, куди нам, — відповів Качур. — Хочемо просити допомоги та оборони від панів і ксьондзів.

— Оборони від панів? — протяг козак, допитливо дивлячись на Петра й Качура, і раптом закричав гнівно: — А брешете ж ви, собачі сини, перевертні, недолюдки, зрадники! Це вас навмисне послали ляхи, щоб ви вистежили наше гніздо, а потім нас і виказали ляхам! Гадали, що натрапили на дурнів! Та чи знаєте ви, що я з вами за це зроблю? На ваших же поясах повішу вас отут серед шляху!

— Коли хочеш, то спробуй, — похмуро промовив Петро, — тільки ж ми так не дамося, дарма що ми мужики, а несправедливої кривди не потерпимо. Петрова відповідь, видно, сподобалася козакові.

— Ге, та ти, парубче, вмієш, як я бачу, й зуби вишкіряти, — відповів він уже лагіднішим тоном.

— Можу і вкусити, коли треба…

— Кусай свою хлібину, а за залізо не берись, щоб зубів часом не поламати. Одначе хто направив тебе до гайдамаків? Звідки ви довідалися, що ми стоїмо табором у Лебединському лісі?

— Полковник Залізняк був у нас і радив, на випадок небезпеки, кинутись по допомогу до гайдамаків. Він і вказав нам на ваш табір.

— А хто над тим табором отаман?

— Харко Неживий.

— А чим доведеш ти, що полковник Залізняк посилав тебе до нас?

— Ось чим: він дав мені на знак свій полковничий пернач. Сказавши це, Петро витяг з пазухи невелику залізну річ, що являла собою цілковиту копію полковничого пернача.

Старший козак узяв її з рук Петра, роздивився з усіх боків і потім сказав уже зовсім спокійним тоном:

— Здається, слова ваші правдиві; в такому разі злазьте з коней і знімайте всю вашу зброю.

Петро й Качур ту ж мить виконали наказ козака.

— А тепер, хлопці, — казав далі старший, — зав’яжіть їм очі та зв’яжіть за спиною руки.

Хлопці зараз же скрутили гостям руки й прив’язали до їхніх поясів іще по поясу.

— Ну, тепер за мною, — скомандував старший.

Один із козаків одвів убік коней, а двоє інших узяли в руки пояси, прив’язані до очкурів Петра й Качура, і рушили вперед, один за одним.

Мовчки просувалася дивна процесія. Іноді тільки мовчанку порушували вигуки старшого: «Обережніш! Нахились!» — та тихі крики пугача, що лунали то ліворуч, то праворуч.

Через те, що очі були зав’язані, Петро не міг собі скласти й найменшого уявлення про напрям і місцевість, по якій вони йшли.

Але, у всякому разі, він виразно відчував, що місцевість ця була дуже нерівна:

то йому здавалося, що вони підіймаються на кручу, то відчував, що спускаються схилом; ноги його весь час спотикалися об коріння дерев, попадали у вибоїни і ями. Один раз йому навіть здалося, що вони йдуть через якесь болото, бо коли ступив ненароком убік, нога його так сильно загрузла, що він ледве не впав, і ту ж мить передовий козак гукнув йому: