— А Сара? — з тривогою перебив його Петро.

— Ні, молодої не бачили з ними.

— Так то не вони! — скрикнув Петро.

— Авжеж, — підхопив і Качур, — не вони; Сара була з ними.

— Вони, побий мене бог, — гаряче запевняв Гудзь. — І бричка їхня, і коні — один буланий, а другий чорний з лисиною на лобі. Люди розказували, та й стара жидівка, кажуть, називала жида Гершком. Вони там коней годували. Дуже, кажуть, змучені коні були.

— Ні, не вони, не вони! Де ж би могла подітися Сара? — скрикнув у відчаї Петро.

— Гм… Де могла подітися? Та це зрозуміло. Якщо тільки Гершко довідався, що вона християнка… — заговорив Качур, але нараз, глянувши на Петра, зупинився.

І всі збентежено замовкли…

Вузькою лісовою стежкою поволі їхали Качур і Петро. Потомлені далекою дорогою і літньою спекою, коні ступали ліниво, понуривши голови. У лісі було прохолодно. Столітні дуби й граби, сплітаючись своїм могутнім гіллям, утворювали над головами подорожніх ажурне смарагдове склепіння; крізь нього пробивалося яскраве проміння сонця й падало м’якими світлими плямами на зелений мох і траву, що встеляли підніжжя дерев. Петро й Качур їхали мовчки; спека й утома давалися взнаки. Ледве отямившись од розпачу, Петро, в супроводі Качура, кинувся, за згодою громади, до сусіднього лісу, де, як сказав Залізняк, стояла велика ватага гайдамаків; але там їх уже не було: гайдамаки, як їм сказали селяни з найближчих сіл, перейшли до Лебединського лісу. Не спочивши й хвилини, Петро й Качур подалися туди: вирішили заїхати спершу в Кирилівку, щоб іще раз розпитати самим, куди звідти повернув Гершко. Петро плекав іще в глибині душі надію, що довідається там щось про Сару; але те, що він узнав, було зовсім невтішне. Усі, хто бачив Гершка, потвердили, що молодої єврейки Сари не було з ними. Втекти од Гершка в дорозі, здавалося б, не було в неї ніякої можливості. Звичайно, під час ночівлі, стоянки це ще можна було б зробити, але навряд чи зупинявся Гершко до Кирилівки, тому Петрові залишалося тільки одне страшне припущення, підказане Качуром… Вистежити Гершка, впіймати його, вирвати в нього жахливу істину — ось чого жадав тепер Петро. Від Кирилівки йшли тільки два шляхи — один на Турову, а другий на Кальниболото й Лисянку; через те що Гершко назад не повернув, то не залишалося сумніву, що він подався на Турову. Цей невизначений напрямок Гершка не загрожував Малій Лисянці ніякою небезпекою, тим більше, що й губернатор з усією своєю командою подався в Умань, а тому перший намір Петра був кинутися зараз же в Турову; та, незважаючи на те, що серце його стискалося від болю, він переборов себе й вирішив з Качуром насамперед поїхати до Лебединського лісу, щоб попередити гайдамаків, які там переховувалися, про небезпеку, що загрожувала селу, й просити в них захисту. Мовчки їхали обидва вершники, поринувши кожен у свої думки. Петро ніяк не міг одірвати думок від образу дорогої Сари. Усе переконувало його в тому, що Гершко вкоротив їй життя.

Перед очима Петра невідступне стояла картина страшного насильства. Темна ніч, німа, глуха, безпросвітна. Рудий Гершко із спотвореним від люті обличчям… Ривка… Чіпкі пазури їхні впиваються в тонку шию Сари… Вона судорожно б’ється, виривається з їхніх рук, та все даремно: важким каменем навалилися на груди убивці! Востаннє розплющує вона очі, сподіваючись побачити його, свого коханого, свого рятівника Петра, але кругом нема нікого, ні душі… вона намагається впіймати за руки своїх убивць, вона напружує всі сили, щоб вирватися… крикнути… дихнути… немає порятунку! Чіпкі руки душать їй шию залізним кільцем… нема чим дихати! Кров заливає вуха, голову, серце… кривава піна виступає на губах нещасної жертви, передсмертне хрипіння завмирає в неї на устах…

Німа, глуха ніч накриває чорним саваном убивць. А він, Петро, єдиний її захисник, єдина близька їй людина в усьому світі, сидить за десятки верст у засідці, в яру, і навіть на думці не має того, що його щастя, його кохана, люба Сара вмирає від рук страшних душогубів!

Серце Петрові нестерпно, боляче щеміло, немов стиснуте обценьками; він робив над собою нелюдське зусилля, намагаючись одігнати цю жахливу картину, а вона знову випливала перед ним з усіма страшними подробицями. Йому здавалося, що він чує тут, коло самого свого вуха, передсмертне хрипіння Сари… І разом з тим якийсь таємничий голос нашіптував йому маленьку надію на те, що Сара врятувалась, утекла, сховалася десь у заростях і зрештою все-таки повернеться до нього! О, коли б скоріше в Турову — довідатись, куди поїхав Гершко.

У лісі було тихо й урочисто, наче в забутому храмі. Лунко стукотіли кінські копита об коріння дерев, що перепліталося через стежку.

— І що воно далі буде? — перервав нарешті мовчанку Качур. — Чув, що казали проїжджі люди в Кирилівці?

— А що? — хутко спитав Петро, відірвавшись од своїх дум.

— Та там, у Кирилівці, коли ти розпитував про Гершка, стояли проїжджі люди й розказували, що в них уже таке коїться, що боронь боже! Пан офіціал уніатський з командою їздить і силоміць одбирає в православних церкви. А селянам тим, котрі відмовляються присягати на унію, завдають всяку муку. Ox-ox! — Качур глибоко зітхнув. — Чи знає про те король?