І знов усе лине, зника… далі, далі!
Осінній дощ кропить дзвінко шибки, і вітер стогне — веде якийсь спів похоронний…
Тихо рипнули двері, і на порозі з’явилась згорблена бабуся, пов’язана по очіпку чорною хусткою і в чорній намітці.
— Не спиш усе, моя ягідочко? — прошамкала вона, наблизившись до Орисі. — Уже швидко світ; приляж, засни хоч хвилину… сили наберись… не сумуй!
— Я, бабусю моя, не сумую і божій волі корюсь! — промовила тихо Орися. — А тільки не спиться мені… голову думи обсіли…
— Ох, моя квіточко рожевая! Яка то гірка твоя доля! — зітхнула, проголосила бабуся, цілуючи Орисю в голівку. — Жити б тобі та радіти, а мені б у землі сирій тліти… Ох, а господь інакше міркує…
— Не наді мною одною його воля свята, а над усіма, — відізвалась спокійно Орися. — Та мені життя мого і не шкода: які в йому радості, які втіхи? От тільки тата кохала та бабусю, як неньку рідненьку… — І Орися схопила і поцілувала руку у баби.
— Що ти, що ти, моя безталанна? — кинулась бабуся обнімати Орисю, утираючи дрібні сльози, що котились з старечих очей.
— Люблю, от що! А ховати ні тобі мене, ні мені тебе не випаде: поховає нас хижий звір.
— Та ще, моя ягідко, господь один віда, що станеться;
а може, з потилиці налетить наш славний Богун Іван, дак нечисть уся від його шкереберть покотиться…
— Сили, бабусю, у ворога дужі — не подолати! А проте — хай буде, що буде, що богові миле… а ти от що скажи: чи молодою моя матуся вмерла?
— Молодесенькою.
— А як горіла вона, ти бачила?
— Годі! Годі! Господь з тобою… Най її криє покровом своїм цариця небесна! Не думай… засни хоч трішечки: ти одна тепер голова на ціле замчище та панотець…
— Я засну, бабусю, — обезпечала Орися.
— Засни, моя дитино! А я готую обід і всяку страву, щоб у долину нашим оборонцям знести…
— Ох, бабусю, ненько моя! Яка ти люба, хороша: все дбаєш лишень про других… а я то про себе… Готуйте, готуйте, і я піду допомагати… — заметушилась Орися і встала, переклавши обережно на подушку голову Катрі.
— Ні, ні! Ти відпочинь, — там помічниць досить, а ранком і ти нам допоможеш. Відпочинь, послухайся твоєї бабусі, адже я тебе більше за рідну доньку люблю.
— Послухаюсь, бабусю, — згодилась Орися покірно.
— Пошли їй, пораднице мати свята, хоч на хвилиноньку спокій! — промовила побожно бабуся, перехрестившись до образа і тихо, зовсім згорбившись, вийшла з світлиці.
Осінній дощ кропить дзвінко шибки, і вітер стогне — веде якийсь спів похоронний…
Зупинилась Орися перед ликом небесної і тихо навколішки стала.
— Царице безгрішна! — шепотіли уста її тихо. — До тебе, до нашого прибіжища тихого лине моя остання молитва! Не від куль, не від стріл ворожих, не від смерті ховай моє серце, а від немочі та страху! Пошли і мені, о всепітая мати, силу і мужність з відважною усмішкою на страту піти за нашу бездольну родину, за нашу зневажену віру і за твою, панно пречиста, віковічную славу!
Лампадка спалахнула і погасла. Все пірнуло в хмурій пітьмі, тільки крізь шибки в вікні ледве-ледве сірів наступаючий ранок.
Коли це раптом навдалі щось блискавицею свіргонуло;
через хвилину гуркіт розлігся і полохлива луна відгукнула його по долині. Задзвеніли шибки; Орися здригнулась і стала Катрю будити:
— Вставай, — уже починається!
III
Глупа ніч; проте у польськім Обозі край намету коронного гетьмана Степана Потоцького жвавий клопіт і рух. Слуги з походнями нишпорять, бігають від мажі до мажі; випаковують і припаси, і начиння всяке — куфи, барилки, пляшки; в обгорілій хатині приладнались кухарі з куховарством і край яскравого полум’я готують, печуть, на рожні шкварять і лаються. Навкруги, під дрібним холодним дощем, не горять, а куряться вогнища; коло них в туманистих загравах кривавими плямами вбачаються постави людські, — інші лежать скорчившись, інші сидячи сплять, і тільки де-не-де ходять між ними з рушницями пильні вартові.
А в спустошеній каплиці бенкет іде і варом кипить шляхетське життя.
Розіслано на долівці дорогі килими; розставлено складні шкуратяні канапи й кріселка, розложено столи і білими обрусами вкрито; на них у срібних тяженних, нюрнберзької роботи, шандалах горять десятками свічі воскові; на срібній і золотистій посудині їх полум’я миготить і блискоче зірками, яскріє діамантами в кришталі. Сайгаки і голови з вепрів стоять на столі; розмаїті потравки, бігоси, лозанки парують і смачним пахом дратують охоту до їжі; у куфах, суліях, пляшках леліють ласкаво та втішно і старки, й наливки, і заморські вина, і темні та густі сорокалітні меди. Слуги метушаться упадливо та улесно, підносячи більше та більше і вигадливих страв, і цілющого трунку.
На канапі, медвежою шкурою вкритій, майже лежить сам вельможний господар, сам гетьман коронний — Потоцький, син старого Миколи Потоцького, що завершив сумно під Корсунем свою бойову славу. На йому довгі сап’янці з золотими острогами і срібна місюрка, а зверху наопаш — розкішний кармазиновий кунтуш з венеційського оксамиту, облямований горностаєм; на голові соболевий шлик з струсевим пером, що діамантом коштовним прип’ято. Многоцінне каміння яскріє і свіргоче йому на руках, і на застібках, і на піхвах прип’ятої до лівого боку дамаської шаблі.