тільки дівчина не усміхається, як колись, а зажуреними широкими очима дивиться йому в вічі: вона хоче прозирнуть крізь них в саму душу козачу і довідатись, чи незгладимо там відзначилося слово «кохаю»?

— Сьогодні їдете? — пита дівчина трудним, мов надірваним голосом.

— Батько казав, до схід сонця, — давлячись, відповів юнак.

— Значить… за хвилю… — По обличчю дівчини блискавкою промайнула мука, ясною росою відбилася в очах. — І коли вернетесь — невідомо…

— Під осінь, як завжди…

— О, чи так би-то? В мене сповила серце нудьга, якесь передчуття гризе, — схрестила вона пальці, витягла руки, відкинувши назад безнадійно голівку.

— Бог милостив, скільки раз крив від напасті, то й тепер на його уповай, — поцілував юнак у мармурове холодне чоло свою горлицю, —наша доля така: аби день до вечора — так не варт заздалегідь і тужити.

— Не жах мене пригнітив тугою, — повернулась поривчасто дівчина, і на її блідих щоках спалахнуло зарево, — не за твоє життя я боюсь, бо й про своє не вельми-то дбаю;

не того в мене серце болить, що мушу розлучитись з тобою, ні! Ти їдеш по козацькій справі: боронити нашу питому матір Вкраїну, і коли, по волі божій, поляжеш за неї, добуваючи слави, то я гордо з своєю мукою піду між людей і вмиватимусь дрібними, щаслива, бо все одно ти будеш жити в цім серці, поки воно не захолоне у грудях…

— Єдина моя, навіки, навіки! — Обняв козак дівчину і занімів у тих обіймах.

— Слухай, — поклала вона йому свої білі руки па плечі, а голівку заховала на персах, — тільки… мене не забудь… цим серце ниє… що б не сталось… пам’ятай, що воно цілком, без розділу у тебе…

— Тебе забути? Та хай земля розступиться піді мною!.. — присягається козак і поцілунками глушить її речі.

Лагідний образ голубки-дівчини прозорою тіиию заколивався і взявся туманом, тільки теплий погляд хороших,

щирих очей все проймав його душу; а ось знову піднявсь якийсь нелад і розрух і скаламутив колір прозористих мрій.

Знову пишний палац. Яскравими зорями миготить світло. Все навкруги розкошами і перепихом сяє. Музика луна: голосять скрипки і стогнуть суремки; з знадливими згуками зливається шепіт знадливий і хвилює у теплім та воннім  повітрі. Між барвистих сліпучих кольорів оксамиту, єдвабу, парчі малюються сніжно-білими плямами плечі цукрові, здіймаються високо перса, усміхаються небесною втіхою личенька гожі, вабливі, очі залассям горять і спокушують раюванням незнаним… І він, бідний сирота, козарлюга запеклий, там, між панством тим пишним, тільки в якійсь химерній, неподобній одежі… він там, і всі йому вклоняються, всі вітають його, бо він сам і єсть властитель тієї пишноти. Якесь сталося чудо, але те чудо сп’янило його, задурманило чарами розум; хлоп став вельможним магнатом, лихий бідар — дукою; можна було вчадіти, і розпочався якийсь чудовий, маревничий сон, в якім і розібратись думками було неможливо. Він тільки про одно марив: щоб прищепити свої думки-гадки на панських гадках, але поки що вони не приймались…

Якась пишна та делікатна панянка, з білесеньким прозористим личком, з хвилями кучерявого темного шовку, з синіми, як волошки, очима, з рожевими устоньками, щось шепоче йому, залицяється і пориває до танцю; вся її постать, легесенька та струнка, то згинається, то звивається красно, легурно; ручка стиска його руку, голівка лежить на плечі, а від неї аж пашить гарячим, запашним духом… Отрута збурює кров, мозок туманить, а проте в серці стоїть якась непрохана, невгасима дратівля…

— Яка я неомірно щаслива! — втішається красуня.

— Чого ж то, моя пишна кралю? —спалахнув лицар.

— Того, що… хіба ж пан не бачить, серцем не чує… — червоніє, лицяючись, краля. — Ах, ця солодка хвиля як налинула несподівано, так незабаром і зникне… а потім знов, — зітхнула милесенько панна, — ще гірша темрява і нудота…

— Для чого ж панна в одну тільки хвилину хоче замкнути ціле життя? Воно широке і має безліч солоднеч і розривок, які чергуються і тішать нам почуття…

— А коли яка радість, — щуриться панна так любо, — охопить усі почуття і опанує серцем цілком… Хіба пан ще не кохав нікого ніколи?

— Я? — аж зблід, пополотнів пишний лицар, так його зразу здавила за серце незвана нудьга.

— Так, пан! — допитувалась панянка, положивши свої манесенькі, гарнесенькі ручки на його дужу й жилаву руку і не зводячи з його очей пронизистого погляду. — Скажіть-бо! Ну, я прошу… Чого ж пан мовчить? Хіба моє прохання так мало варте у пана, що його можна занедбати?  — Для чого вам знать те? — важко зітхнув пишний господар і понуро схилив голову.

— Для того… — у пишної кралі здригнула брова і якась хмарина перебігла по захололому личку… — я хочу знати, я хочу! — тупнула вона ніжкою.

— Ну, коли панна править… так я кохаю…

— Кого? — аж загорілась і затремтіла красуня…

— Навіщо ймення? — глухо і натрудженим голосом відповів лицар. — її тут нема… вона далеко…

— Хлопка! — скрикнула панна і зникла.

Закипіло у юнака серце, нудним йому здався той бенкет, холодом повіяло від усього цього розубраного та пишливого панства, огида заворушилася в душі, і йому стало жаль своїх викоханих жадань, своїх випещених по широких степах мрій, свого січового завзяття, своєї буйної волі…