Про УКРЛІТ.ORG

Мазепа

C. 10

Сосюра Володимир Миколайович

Твори Сосюри
Скачати текст твору: txt (153 КБ) pdf (217 КБ)

Calibri

-A A A+

Гарматні жерла з-за валів
На хвилі дивляться суворо…
То Мати-Січ… Музика й співи
Між куренів, як і учора.
В жагучім блисканні шабель,
Немов шабаш чортячий сниться,
І поміж ними дяк-п’яниця,
Немов Пилип із конопель.

ДЯК

Пий, товариство! Хто не п’є,
У того в голові макуха.
В ім’я отця й святого духа,
Панове, пий, як пити є!
Хай тонуть горе і досада,
В горілці лиш одній відрада,
Бо як зберешся в дальню путь
У пеклі випить не дадуть!

МАЗЕПА

Я за визволення своє
З тобою п’ю, великий дяче!
Ти врятував життя моє,
І я тобі за це віддячу.
Обрали писарем мене,
Щоб ваші подвиги у книги
Всі записать… Буття жахне
Мене навчило… Як вериги
Тягар судьби я ніс в журбі,
Та розтопило сонце кригу,
І з снігу квіти голубі
Щасливих днів життя в степах
На мене глянули в сльозах…
І попрощався я з журбою,
Так пий же, дяче, я з тобою!

На Січ проміння сонця скоса
Багряно глянуло… перо
Хмарок, неначе листя стоси…
А сонця золоте цебро
З зеленим обрієм злилося,
І вечір голубі покоси
Поклав на стомлений Дніпро…
Спахнули вогнища в Січі, —
Там бубни б’ють в дзвінкі долоні…
В гаю замовкнули пташки.
І наче коні на припоні,
У берег б’ються байдаки…

XI

Мазепа — писар курінний,
Юнак лукавий і хоробрий.
Його життя розширив обрій
З життям безперестанний бій,
Щоб знявсь він птахом до зірок.
Та жаль, в Січі нема жінок.
Вперед! Любов’ю я горю,
І до народу, чий він син,
Чия в бою не схибить зброя.
Я ж українець, як і він,
Дитя Комуни світової,
Я партії своєї син
І син донецького я степу,
Що розірвав потали гать,
Я серцем хочу показать
Страшну трагедію Мазепи,
І в ній
           в той час страшний незгоди
Трагедію мого народу:
Мазепа не осяг висот,
Куди ведуть життя ідеї…
В години зради і негод
Його програло лихо злеє
З землі омріяних свобод,
Як богом обраний народ
Прогнав в легенді Моїсея.
Любив Вкраїну він душею
І зрадником не був для неї.
А Карл Дванадцятий?!. Це — так,
Як Вашінгтонові французи
Допомагали. Аж ніяк
Це, мій товаришу і брате,
Не можна зрадою назвати.
І хай упав він в боротьбі
На злі, скривавлені дороги…
Цар православіє собі
Взяв за союзника страшного.
Церкви Мазепа будував,
А цар із дзвонів лив гармати, —
І цим, товаришу і брате,
Хребет Мазепі поламав.
І красеня зів’яли брови
Разом із серцем у Молдові.
Він серцем біль народу чув,
Що вдаль дивився крізь багнети.
І єзуїтом він не був, —
Це тільки вигадка поета.
І кров стікала на ріллю,
Стискалось коло вужче й вужче…
О Пушкін, я тебе люблю,
Та істину люблю це дужче!
Колись казав мені Коряк:
“Петро був волею прогреса”,
І розумів поет це так,
Що впав під кулею Дантеса,
Хоч Коряка він і не чув.
І не хотів це зрозуміти,
Петра вважаючи бандитом,
Що в нас кріпацтва вік завів
На радість злу багатіїв.
Коряк казав: “Що — ваш Мазепа!
Батурин бідний в нього був,
А у Петра був Пітер!.. Степом
Мазепа аж в Бендери гув,
Історії розбитий цепом”.

Я думав: “Як же Вашінгтон,
Коли був Лондон у англійців,
Що збагатилися від вівців
І задавали стіту тон!
Що із Нью-Йорком Вашінгтон,
З селом нещасним міг зробити
Проти гіганта з островів!..
І все ж гіганта він розбив,
Як вітер розбивав сердитий
Громади хвиль під радий спів,
Коли ламає саду віти!
Чого ж Мазепа не розбив
І не злетів він до висот?..
Бо не пішов за ним народ
Шляхом і радості й надії.
Не зрозумів його він мрії…
Та й як він зрозуміти міг
На перехресті злих доріг,
Під ураганами негод!..
Бо помиляється й народ,
І гнеться, як від бур лозина,
Та не ламається з негод.
Прости мене, моя Вкраїно!
Тобі молюсь… Мене прости!
Мене ж бо породила ти,
Мені дала ти карі очі,
Й я бути виродком не хочу.
Ти у кривавих злих вітрах
Ішла, не маючи кордонів,
В глухих оголених степах
На люту радість царських тронів,
Не так, як Венгрія. В горах
Була її відпорна сила,
Хоч тьма і Венгрію давила,
Хоч предком був її Атілла.
Не досягли ми тих висот,
Що сяють іншим в морі слави…
Бо помиляється й народ,
Коли немає ще держави.
Неначе збите градом жито,
Були ми серед чорних піль…
Бо не могли іще робити
Централізованих зусиль,
Не панували в власній хаті,
Програвши з долею двобій,
Як росіяни в дні прокляті,
Коли їх полонив Батий.

В нас Академія була
У той далекий, дальній час,
Коли культура в нас цвіла,
І навіть німці вчились в нас.
А Мати-Січ! Ядро звитяг!
Іще Вольтер писав про неї,
Про малиновий слави стяг,
Що гордо маяв над землею,
Аж від Дунаю по Сиваш,
Щоб нам в віках не знать загину
І славив нашу Україну
Сам Сагайдак — Суворов наш.
Хіба це викреслиш? О ні!
Це — серце вирвати із болем
Із грудей власних, що гудуть
Од бур чуття… Ні, не забуть
Нам Войнаровського ніколи!
В Сибіру згас він, одстраждав
Під плач тайги і рев негоди…
Його Рилєєв оспівав,
Безсмертний син свого народу.
Судьбу поетову кандальну
Клянусь я оспівати теж
І смерть його на тлі пожеж…
Це буде пісня привітальна.
Про це кажу, щоб кожен знав.
Про “Малоросію печальну”
Й сам Пушкін теж колись писав
В своїй “Полтаві”. Наш Тарас,
Що батьком став навік для нас,
Не полюбив її, братове,
Хоч і у ній натхненне слово
Чеканне, наче кроків мідь.
Та і за що її любить!
“Донос на гетьмана-злодея
Царю Петру от Кочубея”?!
Бо бідний гетьман не “злодей”,
А Кочубей — це ж Кучук-бей,
Тому й такі його діла.
Батия кров у нім текла,
У голові, що вийшла з степу,
Що відрубав її Мазепа.

Сосюра В. М. Іван Мазепа. — К.: Рад.письменник, 1991.
 
 
вгору