— Готовий будь! Збирайсь, мій сину!
Народ хвилюється кругом…
Будь оборонцем України,
Що на шаблюки точить рала.
Тебе народ і бог обрали!
Надінь шолом і меч візьми,
Стань на чолі, здійми повстання,
Нехай чека тебе за теє
Страшна дорога Моїсея,
Доноси, зрада і вигнання…
Та доля страдників така.
По їх дорозі в бурі часу
Колись пройдуть нестримні маси…
Хай не здригне твоя рука,
Будь смолоскипом днів нових!
Хай ти згориш, і вітру сміх
Розвіє попелом надії, —
Той не живе, хто жити вміє
З душею темною раба.
Життя ж — це вічна боротьба!
І тільки сильними народи
Куються в нації, ідуть
Крізь бурі в радісні походи,
Торують для нащадків путь.
Їм не страшні ні жар, ні лід,
Бо їхня воля, як граніт.
Люби ж, мій синку, свій народ,
Веди його і йди за ним.
Хай не спиня пожежі дим,
Не кривить в крик твій юний рот,
Усе стерпи! Готовий будь!
Хоч і тяжка твоя дорога,
Та це, мій хлопчику, нічого.
Сідлай коня — і швидше в путь!
Хай не ляка тебе могила!
Їй хрест бриснув, як меч кривавий,
Десь загуло стократно: “Слава!..”
“На смерть мене благословила, —
Іван подумав: — Я готов.
Тепер я знаю, що робити.
Я розкажу, чиї ми діти,
Я возведу ясні міста…
Нас поведе вперед любов,
Любов і слава золота!”
Він довго зорив, до утоми
В куток таємний і знайомий,
Де мати чорна і бліда
З хрестом пропала без сліда.
Даремно звав її Іван
І простягав до неї руки, —
В кутку тремтів якийсь туман, —
Ридала пісня… Й тужні звуки
За серце тисли молоде…
Незчувсь Мазепа, як вікно
Залив багрянцем юний день,
Як Юзя перед ним давно
Стояла, наче на молитві.
І снив він про походи й битви,
Коли крові густе вино
Поллється по степах широких,
Де йтиме цар нестримним кроком
“В Європу прорубать вікно…”
Він чує, цар іде по ньому,
У грудях грузнуть каблуки,
Так важко дихати старому…
— Чом ти прийшов до мого дому,
Північний злодію? Чому
Мене штовхаєш ти у тьму?..
Що я зробив тобі, проклятий?..
Але у відповідь гармати
Гримлять під мурами Полтави,
І заглушає крики “слава”,
Мов рух розпечений ядра,
Погребним гуркотом “ура”.
Іван схопив себе за груди,
Сорочку рве, кричить, рида…
І панна злякана, бліда
Його в сльозах од муки будить.
МАЗЕПА
Коня! Скоріш мені коня!
Дай шаблю й чоботи, кохана,
Тендітна горлице моя!
Та не побачиш більш Івана,
Цей палац покидаю я.
ЮЗЯ
Та що ти, любий! Ти — як тінь,
Тебе на смерть розіб’є кінь…
Тобі лежать ще довго треба!
Але не слухає Мазепа
І хоче встати, та легка
Лілейна Юзина рука
Його тримає й не пуска.
МАЗЕПА
Я хочу швидше відціля
Віддячить москалю і ляху,
Що мій народ ведуть на плаху
Під сміх царя і короля!
Що так знущаються над ним,
Несуть йому ганьбу, образи!..
А я забув його накази
Й життя розмінюю на дим.
Крізь мури пишні і багаті
Я чую плач його, як дзвін…
Я — в пишнім палаці, а він
Гниє рабом у власній хаті.
Народе мій! В твоїй журбі
Невже нема чого робити?..
Невже судилося тобі
Рабів і зрадників плодити?!
А доля іншою була б…
Хто ж поведе тебе повстати,
Коли і я, мов пес, мов раб,
Тебе зміняв на ці палати?
Де взять тобі своїх месій,
Коли і я такий, як всі?
ЮЗЯ
Ой, заспокойся, любий мій!
Не можна ж так! Я — ніби рана.
Невже в цей час твоя кохана
Така чужа душі твоїй?
А я усе зроблю, мій милий,
Щоб буть з тобою до могили,
Піду в огонь і боротьбу,
Я розділю твою судьбу,
Степами буду золотими
З тобою скрізь блукати я.
Однині будуть хай моїми
Любов і ненависть твоя!
Хай коні ждуть, і шабля, й слава,
І козаків бурхливі лави, —
З твоїм зіллється Юзі слід,
Коли одужаєш, як слід.
Неначе хмар останнє клоччя
Пропали привиди кругом.
І перший раз за довгі ночі
Іван заснув спокійним сном.
IV
Був день за вікнами такий,
Коли сидіть в кімнаті жалко:
Блискучий, тихий і лунких…
Над нерухомим білим парком
Тремтіла синь, кричали галки,
І сніг летів, летів і танув
На чорних кучерях Івана,
Що по дорозі тих йшов
І тепло марив про любов,
Про дні, коли він на коневі
Побачить знов сади вишневі,
Там, ще колись малим він жив,
Почує дзвін монастирів
І шум привітної діброви,
Дівчат і хлопців чорнобрових
У хороводі молодім…
Там рідний край, там рідний дім.
А тут алеї нескінчимі…
Йому давно набридло вже
Життя розкішне і чуже
І Юзя з синіми очима,
Як усміх осені прощальним,
Задуманий і золотий…
Іван на себе тільки злий,
Що був такий сентиментальний.
Чужі героям почуття
Людини тихої, малої.
Їх вабить іншеє життя
У шумі радісному зброї,
Орлами думи їх летять,
Мов до вершини снігової,
До того, що дається з бою.
А що само до них іде,
Їх вабить на короткий день,
На мить. Бо кличе їх багрянь
Нових вражінь, де серце тане,
Щоб знов у пристрасті шукань
Іти до обріїв незнаних.
Так і з Мазепою Іваном,
Що до нових іде хотінь
І потопає в їх отруті…
В його душі, нічим не скутій,
Жіночі образи забуті
Живуть, як відгомін, як тінь,
І тільки про Вкраїну мрія
Над ними вічно пломеніє…