Ну, годі відступів. Пора!
Пора, товаришу і брате,
Коня крилатого сідлати,
Щоб знову лет його відчуть, —
І “з Богом”, як то кажуть, в путь!

XII

А час летів і днів підкови
Губив, як зорі — блиск в траву…
І Самойлович сумнобровий
Віддав Мазепі булаву,
І той узяв її з любов’ю.
Збудує він життя нове
І зійде на його вершини.
А крик гримить: “Нехай живе
Великий гетьман України!”

XIII

Так ось він, Київ, що йому
В Варшаві снився і в Криму,
Коли розлука з ним проклята
Дні обернула на тюрму,
Якою волею судьби,
Щоб знов любити і страждати,
Він попрощався без журби.
Тополі листячко лапате
І весняний каштанів сніг…
Ось чорнобривії дівчата
В вінках із квітів голубих
Попід зеленою горою
Ідуть шумливою юрбою.
І глянула не раз, не двічі
Одна із них Мазепі і вічі.
Він у червоному жупані,
Байдужий, наче кам’яний…
Він снить про зір з-під довгих вій,
Бо все віддав своїй Оксані,
Що десь, де сиві ковилі,
Заснула на чужій землі.
Там лиш вовків огненні очі,
Немов свічки, горять у тьмі,
Коли із неба зорі ночі
Шлють промені, як сни німі…
І дума він — о серця біг! —
Оксани очі серед них.
А сонце встане над травою,
Немов над маревом ріки…
Мазепо, тут вона з тобою,
Як помах білої руки,
Що проводжала в бурі бою
Чи на бенкет… Згадки, згадки
Течуть лазурною рікою.
Подібні до Дніпра-ріки.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Красу він Києва відчув
І матір бачив на хвилину.
Та в Києві недовго був
І в Білу Церкву знов полинув.
У Кочубея гроші й слава,
Його життя, немов весна,
Й та, що любила Броніслава,
Вже Кочубеєва жона,
Вродлива жінка і лукава.
Мазепу жду в саду вона.
В кущах сіренький тьохка птах
І очі мружить з насолоди,
Там, де роса і прохолода…
І в срібнім сяйві з небозвода
Спить Біла Церква у садах.
Спить Кочубей, йому й не сниться
Про те, що за його вікном
Його красуня-молодиця
Тому, хто ніжний і мов криця,
Схилилась на плече чолом.

МАЗЕПА

О, дай на тебе надивиться,
Моя ти горлице ясна,
Колись була ти цар-дівиця,
Тепер татарина жона…

Горять зірки, мовчить алея,
То стала вічність, наче мить.
В обіймах гетьмана тремтить
Жона нащадка Кучук-бея,
А Кочубей, хильнувши, спить.
У сні він, мов дитина, хлипа,
Мов доля б’є його лиха.
А за вікном зітхає липа,
І Кочубеїха зітха.

КОЧУБЕЇХА

Буть треба далі од гріха,
Та це зробить мені несила.
Що я не мщу, а полюбила, —
Моя вже доленька така.

Ти пам’ятаєш Броніслава?..

І знов цілунки й тишина…
У Кочубея гроші й слава
Та ще й зрадливая жона.
Про щастя мріяла алея,
Де соловей, квітки й роса…
І день настав… У Кочубея
З’явилась дівчинка-краса.
Сидить господар-недотепа,
Не зводить з дівчинки очей.
Сміється радісно Мазепа,
Мовчить рогатий Кочубей.
А Кочубеїха (так треба, —
Не марно тьохкав соловей)
Від сивоусого Мазепи
Не може одвести очей.
В її уяві ніч… алея…
І незабутня та весна…
І до сумного Кочубея
Говорить з усміхом вона.

КОЧУБЕЇХА

Чого мовчиш?.. Твоя ж дитина.
А чи гадаєш, не твоя?..

І зашарілась, мов калина,
Од серенади солов’я.

КОЧУБЕЇХА

Вона на тебе схожа дуже,
А очі, очі, мов блакить.
Усе мовчиш, сердитий муже,
Хрещений батько ж не мовчить.

МАЗЕПА

Пощо мовчать, коли так ясно,
Як у дитини на душі.
Моя хрещениця прекрасна,
Як місяць у нічній тиші.

(До Кочубея)

І схожа так на тебе дуже,
Така ж смугленька, як і ти.

КОЧУБЕЇХА

Скажи хоч слово, любий муже!

КОЧУБЕЙ

До церкви треба скоро йти
І помолитись за Мотрону,
Щоб, як троянда, розцвіла
Вона у домі білім цьому
І, як тополенька, росла.

МАЗЕПА

Ну, що ж. До церкви вам дорога,
Мені ж державнії діла.
Я буду теж молитись богу,
Щоб Мотренька, як цвіт, цвіла,
Щоб не закрили світ їй тучі,
Не знала щоб нужди заков.
Не марно в ній тече жагуча
Татарсько-українська кров.
Кров степовая, не байдужа.
Здорові будьте! Я пішов!

І вийшов він, як тінь багряна,
З господи білої, мов вгруз
У день, мов явір у тумани…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
А Кочубеїсі коханий
Все снився й снився. Довгий вус
Торкавсь до губ її гарячих,
І сад пахтів диханням руж…
Вона проснулась. Мотря плаче…
А поруч спить рогатий мужж.

Минали дні, минали роки,
Пливли, як в сонці та ріка.
Росла смуглява й синьоока
У Кочубеїхи дочка,
На батька схожа, особливо
Коли ще був він молодим.
Росла струнка, росла щаслива.
Щастило їй в житті у всім!
Росла, тополенька неначе
В киреї неба голубій,
Швидка, нервова і гаряча,
Як в спеку вітер степовий…
Ну та ж татарська, видно, вдача в неї,
Як у старого Кочубея,
І викликають мрій рої
Монгольські вилиці її…
Росла і виросла на диво
Така, як всі і не як всі,
Не мовчазна й не говірлива,
Немов конвалія в росі.
Старий Мазепа все дивився
І надивитися не міг
У очі їй, немов молився
Лиш їй, забувши про святих.