— Подайте отій молодій пані моє крісло, бо вона, напевне, втомилась. А я, сімдесятип’ятирічний дід, пройдуся з вами далі по музею…

На дівчину всі глянули. Вона почервоніла, встала з сволока й кинулася до гурту, але перед цим підійшла до професора й попросила вибачити їй.

Екскурсія посувалася далі. Зайшли до відділу, де стояло сільськогосподарське знаряддя.

— Що це за дивний плуг? — спитав Іван Іларіонович.

— Перед вами — плуг, в якому тільки один граділь має довжину два метри. Ми здобули його в одного заможного селянина. В цей плуг запрягали три пари волів. Бідняк чи середняк не могли ним користуватися, бо не мали тягла. Тільки багатому він був під силу. Плуг, як бачите, непомірно великий, незграбний, граділь і чепіга зроблені з букового дерева, в ньому тільки леміш та чересло залізні. Це — старовинна й відстала техніка дев’ятнадцятого — двадцятого віків. А ось вам уже Яруга техніка — залізний плуг: він легший, зручніший. Це вже прогрес. А гляньте на оце фото. Тут зображено трактора ХТЗ — це витвір сучасної доби. Сюди волів уже не треба — вся сила в моторі, а біля нього — вмілі руки людини.

Керівник екскурсії повагом переходить далі.

— Подивіться на оцю дерев’яну миску. Не подумайте, що ця миска зроблена на галушки або вареники, — ні. Всередині, як бачите, руками дотепного вмільця вирізьблено обличчя Тараса Шевченка. Ви тільки гляньте, гарненько придивіться, як майстерно виконана ця рідкісна робота! А це ж трудився простий чоловік — селянин. Два роки він працював. Яка ж сила керувала цією людиною? Ви скажете, що покликання, талант! А я скажу от що: мало мати природний талант, треба мати глибоку любов до рідної культури, треба всім серцем, усією душею любити невмирущого Кобзаря!

Далі Дмитро Іванович вивів екскурсію з музею до кам’яних баб, які оточували музей, немов солдати.

— Розкажу вам про одну кам’яну бабу, яку я добув в одного селянина з Підгорного. Поїхав я туди, розшукував того селянина і бачу: стоїть біля двору кам’яна баба, але вже пошкоджена. Вона правила за стовп у тинку. З обох боків цієї баби господар видовбав дірки, в які вставив лати. Я познайомився з цим дядьком і питаю його: «Що ж це ви, чоловіче, зробили з пам’ятником старовини? Хіба ж ви не знаєте, що є закон — усі кам’яні баби здавати до музею, а ви почали псувати! Як можна?»

Бачу, дядько злякався, закліпав очима і вже не знав, як вийти з біди. А потім так несміливо підійшов до мене та й каже: «Я ладен віддати бабу, так тинок же звалиться, на чому ж він буде триматися?» — «Не турбуйтесь, — кажу, — добрий чоловіче: щось придумаємо!» Пішов я до механіка радгоспу і попросив його допомогти дядькові замінити в тинку кам’яну бабу дерев’яним стовпом, щоб тинок не звалився. Замінили. Викопали цю бабу з землі, звільнили її від обіймів лат. «Беріть, — каже дядько, — везіть до музею».

«Е, ні, — кажу йому, — що ж тепер — на плечах її понесу до музею, чи що? Коли викопали, то й везіть її у Дніпропетровськ». Дядько довгенько вагався, чухав пазуху, а потім звалили гуртом цю бабу на автомашину й повезли до музею. Хоч у цієї баби і «ребра» вибиті, та не біда — голова й руки в неї цілі, свого вигляду вона не втратила.

Дмитро Іванович окинув зором колону бабів і, спинившись на одній з них, сказав:

— А оцю «молодицю» я добув у Лоцманській Кам’янці.

Це було так: в неділю вранці взяв я свого ціпка й пішов у село. Дивлюсь, а біля одного двору сидять діди на кам’яній бабі і попихкують люльками. Я підійшов, привітався з ними та й питаю: «Діди, а що це за каменюка під вами лежить?»

«Та це ми з могили привезли, звалили біля двору, нехай собі лежить, може, коли пригодиться в ділі». «Може, ви її продасте?» «Скільки ж ви дасте за неї?» «П’ять карбованців».

«Гаразд, беріть. А скажіть, що ж ви з нею будете робити?»

«Як що? Поставимо біля музею, нехай дивляться на неї люди».

«О, так ви б так і сказали, що для музею. Тоді беріть свої п’ять карбованців, а бабу ми волами привеземо задарма». «Коли так, голубчики, тоді я вас до історії заведу». «А що це таке?»

«А ось що: хто не зайде в музей, гляне в книгу, а там ваші прізвища. Прочитають і вас добрим словом згадають. Он що!»

Діди були раді, що про них будуть знати всі, хто огляне в музеї кам’яні баби.

Екскурсія на чолі з Дмитром Івановичем увійшла до центрального залу. Посередині — кругла велика вітрина. Яворницький зупинився біля неї.

— Розкажу вам, шановні друзі, коротенько про історію цієї вітрини. Тут, недалеко від Дніпропетровська, жив князь Жевахов. Якось похвалився він, що в нього вдома зберігається велика колекція старовинних речей. Запросив мене приїхати до нього в гості. Це було десь у тринадцятому році. Влітку я приїхав до князя.

«Ану, добродію, покажіть мені вашу колекцію». Жевахов повів мене в окрему кімнату і показав чудову музейну колекцію всякої зброї.

«Ви б, князю, подарували все це музеєві. Навіщо воно тут, дома?»

«Нізащо в світі! З якої речі! Це ж фамільне багатство!» «Ну й що з того, як фамільне? Це не завадить, щоб ці речі були виставлені в храмі культури. Як ви на це?» «Е, ні, не можу: це святиня моїх предків, не віддам». Довгі мої переконування ні до чого не привели. Князь не поступався. Я тоді страшенно на нього розгнівався, грюкнув дверима й пішов з будинку. Аж чую, торохтить екіпаж. Глядь — сидить князь і махає рукою, щоб я зупинився. Я став і чекаю.