Через деякий час Бродський появився в музеї.

— Я приїхав по виливниці, час-бо їх повернути.

— Це ви так думаєте, що час, а я іншої думки: не збираюсь їх повертати.

— Чому?

— А тому, що на своїх степах і могилах — ви господар, а тут — я. Там було по-вашому, а тут по-моєму. З народного музею речей не повертаю. Бувайте здоровенькі!

ХОЧ З-ПІД ЗЕМЛІ, А ДО МУЗЕЮ

Одного літнього дня, десь у тридцятих роках, Іван Іларіонович Позняков узяв свого тринадцятилітнього сина Костю (нині — професор, доктор історичних наук) і пішов просто до Яворницького додому.

Натиснув кнопку. Відчинилися двері.

— Прошу, заходьте! — гостинно запросив Дмитро Іванович.

— Ви пробачте нам, професоре, що ми з сином, не знайомі вам люди, потурбували вас вдома.

На вустах Яворницького з’явилась лагідна усмішка:

— Я завжди радію, коли до мене йдуть люди. Що ж ви хотіли? Що вас цікавить?

— Та що ж, — несміливо почав Іван Іларіонович, — мій син десь почув, що у вашому будинку є запорожці. «Ходім, каже, та й ходім глянути козаків». Ну, а я за одним ходом хотів з вами познайомитись та попросити, щоб ви показали свій домашній музей.

— Ну що ж, можна. Ходімте.

Господар повів гостей до залу, де стояло кілька вітрин з експонатами, на стінах висіло чимало картин. Він показав музейні реліквії, розповів про історію картин, на яких були зображені запорожці. А потім підійшов до крісла й попросив Познякових присісти до нього поближче.

— Про запорожців ви нам уже розповіли. Дякуємо. Тепер, Дмитре Івановичу, розкажіть про свої археологічні розкопки. Що ви викопуєте в могилах?

— Розкажу. Найбільші дослідження мені довелося провести навколо річок Орелі, Самари та Кінських Вод — там, де колись були запорожці. Оглянув я і дослідив територію понад 500 верств, розкопав там 103 могили.

— Що ж ви там знайшли таке цікаве?

— Знаходив багато всякої всячини. Викопали ми скорчені та пофарбовані кістяки, посуд, усякі вироби з металу та кременю.

— Це ж як, давніх часів?

— Скоріш належить до епохи, яка межує з неолітом та початком металу.

Дмитро Іванович підвівся з місця, взяв з столу альбом і показав кілька фотографій. На них були розкопки могил і знайдені речі.

— Ось подивіться на це фото. Тут ви побачите кістяки кочівників. Біля цих поховань знайдено гроші часів чотирнадцятого віку.

Відклавши альбом, Дмитро Іванович погладив вуса, розповів про цікавіші знахідки.

— В одній могилі ми знайшли чоловічий кістяк і загнуздану коняку з сідлом, поховану стоячи. Біля них лежали залізні стріли, казани, лопати, мідні наконечники, шматки одягу. Там же знайшли жіночий кістяк. Біля нього — намисто, коштовні персні, залишки парчі, шкіряного взуття, бронзове люстерко, сережки тощо.

Дмитро Іванович підвівся з крісла, пройшовся по залу, заглянув до однієї, до другої вітрини, ніби щось пригадуючи, а потім повернувся до гостей і розповів їм про одну з найдорожчих для нього знахідок.

— У могилі біля села Афанасьєвки, Новомосковського повіту, ми знайшли речі якоїсь вельможної особи — залишки дерев’яної колісниці, великий мідний глечик, дві срібні позолочені аграфи, з круглими перлами, а на пальці правої руки — золотий з яшмою перстень. У лівій руці — срібний глечик з ручкою, схожою на голову лева. По всьому кістяку були розкидані сімнадцять срібних позолочених бляшок, деякі з них мали в собі великі перлини. Біля жіночого кістяка знайшли щипчики для виривання волосся з обличчя, три срібні вуховертки, одну срібну ложечку й дві монети з ім’ям Джанібек-Хана 1342—1357 pp.

— А тут, поблизу Катеринослава, вам не Доводилося вести розкопки?

— Доводилося. Це було влітку 1923 року. Тоді я організував археологічні розкопки біля села Лоцманської Кам’янки.

І тут Дмитро Іванович розповів своїм допитливим слухачам, як він у ті тяжкі роки, коли не вистачало матеріалів і харчів, вдався по допомогу до місцевої військової частини.

— Перед тим як вирушити на розкопки, я пішов до командира вісімдесят дев’ятого Чонгарського полку й попросив, щоб він дав мені похідну кухню, п’ять озброєних солдатів для охорони експедиції та намети. Спасибі йому, він щедро допоміг мені. Копали там два тижні. Всі харчувались з однієї кухні. Інколи я бував за куховара, готував степову пшоняну кашу, заправлену салом. А як настане вечір, наші копачі-студенти, було, як утнуть пісню «Закувала та сива зозуля» або «Реве та стогне Дніпр широкий», так, повірте, аж луна піде по Дніпру.

Прощаючись з Позняковим, Дмитро Іванович запросив його прийти до музею, де він доповнить свої розповіді про інші реліквії.

В цей день, коли завітав до нього знову Позняков, Дмитро Іванович вів за собою екскурсію ленінградських учителів. Пояснення робив російською мовою. Всі уважно слухали. І ось одна наймолодша дівчина якось знехотя йшла у хвості екскурсії, взяла та й присіла на сволок запорозького куреня. Коли Дмитро Іванович побачив це, зблід і припинив пояснення. А потім звернувся до старенької бабусі Дібрової — доглядачки музею: