Взявши квитка, гість пішов оглядати музей, а тим часом з’явився і Д. І. Яворницький.

Доглядачка музею Марія Іванівна Попова підійшла до незнайомця й шепнула йому на вухо:

— Ви, здається, питали директора музею?

— Так, питав.

— Ото він пішов, — кивнула головою в той бік, де тихенько йшов Яворницький.

— Дякую.

Відвідувач енергійним кроком підійшов до директора музею.

— Професоре, я до вас!

— Будь ласка, прошу. А хто ви будете? — поцікавився Яворницький.

— Яз Кубані, козак Антін Іванович Башта. Приніс вам, Дмитре Івановичу, одну штуку.

— Покажіть, що там у вас за штука. Коли Башта розгорнув газету й показав директорові свою шаблю, Дмитро Іванович засяяв, а потім міцно обійняв і поцілував козака.

Шабля була вся срібна, добре оздоблена і дуже подобалася Дмитрові Івановичу.

— Де ж ви, козаче, її доскочили? — поцікавився професор.

— Скажу. Цю шаблю в день мого одруження подарував мені близький приятель. Довго я зберігав її, в походах з нею був, а тепер вирішив подарувати її музеєві.

Приймаючи від Башти шаблю, Дмитро Іванович радісно сказав:

— Такої шаблюки в музеї ще не було. Добра шаблюка, козацька!

Через деякий час Антін Іванович знову зайшов до музею. Як же він був здивований, коли побачив, що його щабля висить у вітрині над-шаблею кошового отамана Івана Гладкого.

Антін Іванович підійшов до професора Яворницького та й каже:

— Що ж це ви, Дмитре Івановичу, зробили?

— А що? — здивувався професор.

— Та хіба ж я вище за отамана Гладкого, коли мою шаблюку зверху повісили, а його внизу?

— Бачите, голубе сизий, у музеї ніколи ще не було такої гарної шаблюки. Я виставив її на видному місці для того, щоб усі бачили, яка чудова річ з’явилась у музеї.

Після цього Антін Іванович Башта частенько зустрічався з Дмитром Івановичем, і щоразу в них зав’язувалася цікава бесіда.

— А ви, Дмитре Івановичу, бували в наших краях?

— Аякже! Я слідами запорожців увесь світ обійшов. Бував, звичайно, і на Кубані.

Це було в 1894-му і 1901 роках. Яворницький по крихті збирав все, що стосувалося Чорноморського козацького війська, утвореного російським урядом з колишніх запорозьких козаків. Перші сторінки про козаків склав колишній наказний отаман Чорноморського козацького війська, український письменник-етнограф, найближчий побратим Тараса Шевченка Яків Герасимович Кухаренко (1800—1862).

Дмитро Іванович був тісно пов’язаний з кубанськими істориками, листувався і з Товариством любителів по вивченню Кубанської області. Був сам почесним членом цього товариства. Воно допомагало йому в розшуках матеріалів про Запорозьку Січ і Кубанське військо.

Дослідника запорозької старовини щоразу тепло зустрічала громадськість Катеринодара. Там він оглянув військові регалії, архіви, археологічний музей. Дещо історик побачив там і з історії запорожців, зокрема знамена, бунчук, литаври. Все це він використав у своїй монографії про запорожців.

Будучи на Кубані, Дмитро Іванович зустрівся з діячами культури та літератури. Бачився з відомим збирачем народних пісень Якимом Вигдаєм та поетами Яковом Жарком і Олексою Кириєм, виступав в жіночій гімназії, де прочитав цикл лекцій про Запорозьку Січ.

Вже прощаючись, Башта сказав:

— Я не раз переконувався, що маю перед собою людину великої душі, яка все своє життя віддала на службу людству.

У своїх розповідях про історію експонатів Яворницький

справді прищеплював любов до науки, до праці, до своєї рідної Батьківщини.

СКАРБИ НАРОДНОЇ ТВОРЧОСТІ

Матеріальна культура селян Катеринославщини експонувалася в етнографічному відділі музею. Дмитро Іванович Яворницький збирав до музею все, що зроблено руками трудівників, що було в їх ужитку — одяг, взуття, усякі хатні речі, цебто: миски, ложки, кочерги, чаплії, заслінки, скрині, різні інструменти шевців, ткачів, ковалів, шаповалів, старовинні вози, плуги, борони, опріч того — неводи, риболовні сітки, рагелі, хватки, верші.

В селах Дніпропетровщини дівчата та молодиці любили розмальовувати сухими фарбами комини, сволоки, слухові вікна, скрині тощо. Робилося це дуже виразно й барвисте. Частіше малювали квіти, трави, деревця, рідше птахів та людей. Слід сказати, що малюнки ці були дуже вдалі. До 1923 року їх налічувалося в музеї понад тисячу.

Дмитро Іванович казав, що раніш українські етнографи не звертали на це уваги і не збирали такого матеріалу. Не було таких зразків малювання навіть у столичних музеях.

Зібрав Дмитро Іванович і виставив у музеї багато глиняних, полив’яних та просто розмальованих мисок, полумисків, глечиків та кухликів. Коло цього посуду стояв український весільний стіл, на якому лежали коровай, шишки, а зверху — уткнуте в глечик гільце, без якого не буває весілля. Трохи далі від весільного столу — ціла колекція писанок з різними малюнками: бочечками, ялинками, гребельками, гарбузовим цвітом, рум’янком — аж сорок вісім різновидів.