Але в окрвиконкомі цього разу не забули: через п’ять днів музеєві було виділено з місцевого бюджету п’ятдесят тисяч карбованців.

На ці кошти Д. І. Яворницький довершив археологічні розкопки в районі Дніпрогесу до кінця.

ВІД ЩИРОГО СЕРЦЯ

Дмитра Івановича Яворницького як ученого та людину великої душі знали люди різних верств. А найбільшу популярність він мав серед учителів і селян. Знали його й діти багатьох шкіл, де він був частим гостем.

Зиму з 1921-го на 1922 рік країна тяжко перебула внаслідок громадянської війни та неврожаю. Нелегко було тоді й Дмитрові Івановичу, тим більше що йому було шістдесят сім років. Недоїдання підточувало його здоров’я, валило з ніг. Про це дізнався вчитель Михайло Іванович Лоян, який учителював у таромській школі.

— Коли я почув, — казав він, — що Дмитро Іванович прихворів та має нестаток з харчами, одразу ж вирішив допомогти вченому.

Особистих достатків у Михайла Івановича не було, і тому він звернувся до своїх учнів:

— Любі діти! Ви пригадуєте професора Яворницького,з яким ви бачились у школі?

— Знаємо!..

— Він тепер заслаб, хворіє, та й з харчами в нього не  все гаразд…

— Так, може, треба допомогти йому? — гуртом загули діти.

— Я так і думав, що ви зрозумієте мене з перших сліві скажете своє тепле слово. Дуже вдячний вам за це, мої любі. А тепер так: хто що зможе — чи картоплину, чи яйце, чи жменю борошна або пшона, — приносьте завтра до школи, а тут вирішимо, як надіслати вашу допомогу вченому.

Повернувшись із школи, діти передали слова вчителя своїм батькам. Другого дня в школу назносили всякої всячини, звісно, потрошку.

Михайло Іванович був радий, що його вихованці та їхні батьки виявилися такими людяними, чуйно відгукнулисяна його заклик.

У неділю вдосвіта, в березні місяці, п’ять хлопчиків із своїм учителем прибули до Дніпропетровська. Йдуть до будинку Дмитра Івановича, хвилюються, чи прийме професор їхню допомогу? Правда, вона була дуже скромна, та йшла від щирого серця, з пошани до свого вченого. Це їх втішалой заспокоювало.

Підійшли до дверей, сіпнули за ланцюжок. Тиша. Подзвонили ще раз. Згодом почули, як хтось тихо підійшов до дверей. Не запитуючи наперед: «Хто там?» — відчинив двері. Бачать, перед ними сам Дмитро Іванович — сивий, блідий, з запалими очима, Привіталися. Гості трохи розгубилися, засоромилися, мовчать, не знаючи, з чого почати свою розмову. Дмитро Іванович помітив це й шанобливо запросив їх до себе:

— Прошу, заходьте, таромчанські гості…

— Дякуємо.

Школярі боязко йшли з клунками в руках слідом за своїм учителем, їх одразу вразили чудово розмальовані стіни вітальні. Ось козак Мамай, далі он — кобзар під вербою грає. Ще в передпокої вони побачили старовинну скриню з намальованим на ній запорожцем, казан, в якому січовики варили страву, бубон, по якому довбиш бив клепалом, щоб скликати на раду козаків. Дітям здавалося, що вони потрапили не в звичайний будинок, а до музею.

Та ось учитель, затинаючись від хвилювання, взяв у дітей клунки й підійшов з ними до Дмитра Івановича.

— Візьміть, Дмитре Івановичу, від нас цей скромний подарунок. Це діти, учні мої, принесли вам.

Дмитро Іванович розгубився, зніяковів. Він був зворушений увагою школярів.

— Навіщо це? Ви ж самі тепер у нужді живете! Як можна! Ні, ні. Цього не треба, — сказав професор.

— Та це, Дмитре Івановичу, все своє, не куплене. Не соромте нас, візьміть, будь ласка. Ви для нас дорога людина, — благав Лоян.

— Ну, спасибі, велике спасибі вам! — сказав зворушений Дмитро Іванович. На очах у нього виступили сльози. Учні помітили це, одвернулися; потім, як горобці до проса, кинулися до стін і стали з великим захопленням розглядати картини, музейні речі, що були виставлені у вітринах другої кімнати.

Дмитро Іванович підійшов до хлоп’ят і спитав їх:

— Що, дітки, цікаво?

— Еге, — гуртом відповіли діти, всміхаючись до професора;

Школярі посміливішали. Почали самі сипати питання. Дмитро Іванович довго водив їх коло вітрин, давав пояснення.

Михайло Іванович і його учні стали збиратися додому. Господар одягнувся, щоб провести їх за поріг. Та не втерпів, пішов з ними далі.

— Я вас, дорогі мої гості, проведу до самого музею і покажу найголовніші скарби, які я зібрав за своє життя.

— Що ви, Дмитре Івановичу, не треба. Ваше здоров’я не дозволяє так довго водитися з нами, — шанобливо сказав Лоян.

Але Дмитро Іванович. категорично відхилив їхні турботи про його здоров’я і повів гостей у музей. Там він показав етнографічний та запорозький відділи. Потім пішов до кабінету, виніс і подарував дітям свій твір «За чужий гріх».

Прощаючись, Дмитро Іванович дуже дякував дітям за турботи і просив частіше навідуватись, не забувати його й далі.

Учні були дуже задоволені, що побачили музей і послухали пояснення самого професора.

ДАРУНОК 3 КУБАНІ

Навесні 1926 року до музею зайшов високий на зріст, Стрункий, середніх літ чоловік. Службовцям музею одразу ж впала в очі військова виправка відвідувача. В правій руці незнайомий тримав якусь загадкову річ, загорнуту в газету. Директора музею Д. І. Яворницького ще не було.