Пішов я в клуб, побув на концерті, побачив кобзаря. Це був кремезний, середнього зросту чоловік років п’ятдесяти, з такими вусами, як носив Тарас Шевченко. Одягнений він у червоний жупан, сині штани, підперезаний шовковим поясом. Він таки справді чудово грав на кобзі й співав стародавніх і сучасних українських пісень. Після кожної пісні його тепло вітали й щоразу просили повторити ту чи ту пісню.

Як тільки закінчився концерт, я пішов за лаштунки, познайомився з кобзарем і попросив його відвідати музей та побачитися з професором Яворницьким, який так любить кобзу й кобзарів.

— Чули ви про нього? — спитав я кобзаря.

— Чув, але не бачив. Тому побачитися з ним — велика честь для мене. Завтра неодмінно прийду.

Кобзар Безщасний рівно о дев’ятій годині прийшов до музею в повному спорядженні — з кобзою під рукою. Я відрекомендував його професорові, який нетерпляче чекав кобзаря в своєму кабінеті. Привіталися.

— Сідайте, розказуйте, звідкіля ви приїхали до нас, хто ваші батьки? — спитав Яворницький.

— Я сам з Кубані. Граю на кобзі вже років, мабуть, тридцять. Батьки мої розповідали, що дід був запорозький козак. Чи так це, чи ні — не знаю, а кажу те, що чув від батьків.

— Добре! А що ж ви вмієте грати, що співаєте?

— Я виконую українські стародавні й сучасні пісні, сумні й веселі. На концертах співаю під свою кобзу про Байду, про Морозенка, про трьох братів азовських тощо, а під кінець — жартівливі: «У Києві на риночку», «Ой кум до куми залицявся», «До вдовиці я ходив» та інші.

— Ану, вшкварте мені про Байду, — попросив професор. Тепла, дружня зустріч ученого надала кобзареві сміливості. Вдарив кобзар по струнах, чудовим баритоном заспівав про Байду, і засяяло обличчя Дмитра Івановича.

— Та й добре ж ви граєте! Аж за душу бере.

Дмитро Іванович розповів гостеві про історію кобзи, про кобзаря Остапа Вересая, потім повів його по музею, а звідти — до себе на обід.

Ми добре знали, що, коли Дмитро Іванович когось запрошує до себе на обід, — це найвища нагорода, це честь і доказ того, що гість прийшовся до душі.

П’ять днів гостював кобзар у Дмитра Івановича, п’ять днів лунала музика в його будинку.

— Що ж ви робили всі ці дні? — спитали ми кобзаря.

— Грав, співав, а Дмитро Іванович слухав, записував, брав на ноти пісні, казав, що увійдуть до історії.

У неділю Дмитро Іванович прийшов з кобзарем у музей. Настрій в обох був чудовий.

— А знаєте, що я оце надумав? — звернувся до нас Яворницький.

— Що?

— Сьогодні неділя. Людей у музеї буде багато. Нехай наш кобзар заграє і заспіває прямо в музеї. Як на вашу думку?

— Нам здається, що це чудова ідея, — підтримали ми Дмитра Івановича.

До центрального залу музею занесли стільця, сів на нього кобзар, провів рукою по струнах — і полилася пісня «Ой Морозе, Морозенку…», а за нею інші — «Буря на Чорному морі», «Побратався ясний сокіл».

Пісні кобзаря лунали по всьому музею. На несподіваний концерт зійшлося багато слухачів. Це була жива ілюстрація до історії пісні й музики на Україні.

Я стежив за Дмитром Івановичем. Він був зачарований піснею. А коли кобзар узяв останній акорд історичної пісні, Дмитро Іванович швидко підійшов до кобзаря, обійняв його, поцілував. Потім повільно пішов до свого кабінету.

А в залі ще довго лунали чарівні українські пісні.

СТО ТИСЯЧ

Дмитра Івановича довгий час хвилювала добудова музейного приміщення. Старе приміщення музею стало малим, тісним.

Якось до музею завітав нарком освіти УРСР М. О. Скрипник. Його дружньо зустрів і показав музейні експонати сам директор.

Користуючись нагодою, Дмитро Іванович нагадав Скрипникові, що експонати гинуть, псуються, нові археологічні речі ніде розмістити. Отже, треба швидше закінчити добудову приміщення, тим більше що воно стоїть уже двадцять років — тріскається, вивітрюється, руйнується.

— А скільки треба грошей? — спитав Скрипник.

— Тисяч сто.

— Гаразд, поклопочу: гроші знайдемо.

Минув рік. На листи відповіді не надходили. Тоді Яворницький вирішив поїхати до Харкова і поговорити з наркомом освіти особисто. До тодішньої столиці України вирушили вони разом з ученим секретарем музею П. Є. Матвієвським.

У приймальні Скрипника зібралося чимало людей. Довелося чекати близько двох годин. Академік нервував.

— Доки ми стовбичитимемо тут? Мені, зрештою, сімдесят п’ять років, я з дороги… Ходімо звідси! — сердито сказав він секретареві музею.

— Ну що ж, ходімо.

Цю репліку почули. Навздогін кинувся особистий секретар наркома — довгий, з рудою борідкою чоловік.

— Вибачте, Дмитре Івановичу, вас чекає Микола Олексійович, прошу…

— То що, може, вернемось? — спитав Яворницький свого помічника.

— Вернімося!

Зайшли до кабінету. Скрипник підвівся, вийшов з-за столу й привітався.

— Пробачте, Дмитре Івановичу, що затримав. Слухаю-вас, у якій це справі завітали?

— Та в якій… Ви ж обіцяли сто тисяч на добудову приміщення, а досі ні копійки… То як — будуть гроші чи не будуть?