— А тепер, хлопці, беріть оту найгрубішу мотузку, — командував Яворницькнй, — чіпляйте за шию статую і за мною.

По команді Дмитра Івановича студенти дружно взялися за мотузки й потягли царицю на кругляках до нового, недобудованого приміщення музею. Там заздалегідь, обрано для неї місце.

— От і добре, відпочиньмо, — сказав Дмитро Іванович.

Згодом студенти взялися за лопати, викопали яму біля стіни музею і обережно опустили туди свій скарб. Пролежала вона там 2 роки.

Дмитро Іванович був спокійний і задоволений. Він зберіг статую.

Прийшов час виставити статую для огляду.

«Де ж її притулити? — думав Дмитро Іванович. — У музеї вона багато місця займе. Ні. треба підшукати інше місце».

Вирішили поставити статую Катерини II на подвір’ї музею, серед цілої армади кам’яних баб. Ось тут вона, на думку археолога, може стати об’єктом для порівняння еволюції мистецтва людини давніх часів з високим творінням людини пізнішої доби.

Отож «цариця» знову з’явилася на світ, тільки цього разу не в оточенні своїх фаворитів, а в оточенні кам’яних баб сивої давнини.

«А де ж усе-таки подівся вказівний палець Катерини II, як його знайти?» — ця думка весь час непокоїла збирача скарбів. Про це він часто казав у музеї, розпитував місцевих людей, не раз ходив на старе місце, до постаменту. Та Даремно — пальця не було.

Одного разу в музей зайшов якийсь громадянин і спитав Дмитра Івановича:

— Я тільки що розглядав статую Катерини. Де ж палець?

— Не знаю.

— А я знаю.

— Де? — схопився Дмитро Іванович.

— В однієї дами: вона ним горіхи лущить.

Через день палець уже лежав під склом у вітрині музею. Приніс його сюди Дмитро Іванович. Він довго клопотався, щоб знайти майстра і якось приварити його.

Знавці мистецтва дякували Дмитрові Івановичу за те, що зберіг пам’ятник.

Якось, жартуючи, Дмитро Іванович сказав:

— Цікаво, що зробив би з, нами Потьомкін, коли б побачив, як ми тягли царицю, накинувши петлю на шию.

Під час окупації України німецько-фашистськими загарбниками статуя Катерини знову зникла, але цього разу назавжди: її вивезли в Німеччину і, за певними даними, переплавили. У фашистів під час війни не вистачало кольорових металів, і вони переплавляли на зброю навіть високохудожнє литво. Але їм і це не допомогло.

ВТІКАЧІ У ВІТРИНІ

Майже чверть віку Іван Йосипович Попов працював у Дніпропетровському крайовому історичному музеї. Він виконував там усяку роботу: був муляром, вартовим, кочегаром.

До Жовтневої революції та в перші роки її вся сім’я Попова — дружина й три дочки — жила при музеї, в підвальному приміщенні. Вони й розповіли мені, як Дмитро Іванович Яворницький переховував у вітрині музею двох революціонерів.

— Наша мати, — розповідали сестри Марія та Ольга Попови, — нишком від нас і сторонніх людей готувала страву і щодня носила її нагору, в музей. Ми зацікавилися і одного разу спитали її:

«Мамо, кому ви щодня носите нагору обід?» «А навіщо вам це знати?» — невдоволено сказала мати.

«Та так, цікаво»,

«Ви, дівчата, ще молоді; коли станете більші, тоді й більше знатимете», — ухильно відповіла мати.

Коли сестри стали дорослими, вони наважилися нагадати батькам про ті обіди.

Старі переглянулися між собою, всміхнулися.

— І не забули ж!

Іван Йосипович розповів їм тепер, кому готувалися ті обіди і чому їх таємно носили нагору.

Одного разу Дмитро Іванович закликав до себе в кабінет Івана Йосиповича, щільно причинив двері й сказав йому:

— От що, Іване, я хотів з вами тут, наодинці, поговорити. Справа дуже серйозна.

— Слухаю вас, Дмитре Івановичу.

— Я сховав у музеї двох утікачів. Обидва вони — більшовики. Їх розшукують білогвардійці: знайдуть — знищать Зрозуміло?

— Зрозуміло, професоре.

— Я одкрив вам велику таємницю. Бережіть її, Іване Йосиповичу, бо довідаються — нам те ж буде.

— Можете довіритися, Дмитре Івановичу, не підведу.

— Тоді ходімо.

Дмитро Іванович повів Попова в музей і показав велику вітрину під склом, яка стояла поблизу кабінету директора за каретою Катерини. У вітрині були вивішені розкішні українські килими, а за килимами ховалися втікачі.

— Думаю, що це найбільш надійне й безпечне місце, — сказав професор. — Як ви гадаєте?

— Та тут і гадати нічого, кращого місця не знайти. Дмитро Іванович витяг ключ з кишені, відімкнув вітрину.

— Ану, хлопці, виходьте звідси, годі вам нудитися! Вітрина тихенько відчинилася, і з неї вийшли два молодики.

— Знайомтесь, хлопці, — відрекомендував їм Яворницький, — це вартовий музею Іван Йосипович Попов. Можете йому вірити, як мені. З цього дня він або його дружина Уляна Карпівна будуть приносити вам їсти. А там, як стихне «завірюха», я вас виведу надвір, та й підете своєю дорогою.

Хлопці повеселішали. Познайомилися з вартовим.

Попови щодня носили їм снідати, а потім, годині о п’ятій, коли відвідувачі залишали музей, несли обід.