«Що поробляє «заводська бабуся» — бронзова, розуміється?», «Що дідусь з його «мідною бабусею»? Чи обоє живі й здорові?» — жартував Пушкін у листах до майбутньої дружини.

А дідусь Гончаров не заспокоювався, в кожному листі. нагадував майбутньому зятеві про свої доручення.

Життя в Петербурзі ставало для Пушкіна нестерпне: загострювалися відносини з урядом, реакційною пресою, «великим світом». Літературних заробітків не вистачало на утримання сім’ї, борги обплутували поета. Він хотів би назавжди або тимчасово залишити столицю, знайти на селі спокій.

8 червня 1832 року Пушкін змушений був удруге звернутися до Бенкендорфа… «Статуя виявилася чудовим твором мистецтва. Я порадився і пошкодував знищувати її заради кількох тисяч карбованців… Я хотів би одержати за неї 25 тисяч карбованців, що становить четверту частину того, що витрачено на неї». Комісія Академії мистецтв визнала статую твором мистецтва, хоч з деякими хибами. Ціна була помірна, але міністр двору князь М. Н. Волконський, від якого залежала ця купівля, не належав до друзів Пушкіна. Поетові дали зрозуміти, що він не може сподіватися на співчуття тих, кого свого часу торкалося його гостре серо.

«Мідна бабуся» переселилася в Петербург і знаходилася у дворі Алімова на Фурштадській вулиці, де 1832 року поселилися Пушкіни. Поет утретє звертається до уряду, цього разу від імені дружини. У лютому 1833 року в листі до того ж М. Н. Волконського Наталя Миколаївна нагадує про своє бажання продати статую. Але вороже ставилися вельможні царедворці до поета. Посилаючись на «нестатки», вони остаточно відмовились купити цю статую.

Подальша доля «мідної бабусі» така. Після продажу У 1836 році вона попала на ливарний завод Берда, де її випадково знайшов катеринославський поміщик Коростовцев, що служив тоді в Петербурзі. Він повідомив про свою знахідку новоросійського генерал-губернатора князя Воронцова допомогою якого статую Катерини придбали катеринославські дворяни за 9818 карбованців 95 копійок. Щоб перевезти статую з півночі на південь, знадобилось виготовити спеціального лафета, до якого впрягали три пари коней. За добу вони рухались 15 — 20 верст, і 24 вересня 1846 року на Соборному майдані (нині Жовтневий) встановлено пам’ятник цариці. Пізніше цю статую перенесли до будинку гірничого інституту.

У буремні роки громадянської війни музей для огляду було зачинено. Але його директор Д. І. Яворницький не міг всидіти дома. Він часто заходив до музею, замикався зсередини і довго просиджував над зібраними скарбами.

Одного разу до його слуху долетіли дружні вигуки. Яворницький глянув у вікно, що було навхрест перетнуте гратами, й побачив, що біля статуї Катерини II зібрався натовп. Його зацікавило, що ж буде далі. Довго не довелося чекати: якісь зайди накинули на голову цариці петлю і з реготом та солоними слівцями звалили імператрицю з постаменту. Не обійшлося там і без глумління.

Не всидів Яворницький в музеї. Схопив ціпок та й туди.

— Що це ви, хлопці, затіваєте?

— Як що? Ось зачепимо височайшу повію зашию та в Дніпро.

— Ні, не в Дніпро. Якщо вона була така погана баба, то давайте її виставимо біля музею на позорище всім людям. Нехай усі дивляться й сміються з цієї вражої баби. Оце буде для неї найбільша кара.

І звалена статуя залишилась біля постаменту. Вона чекала свого господаря.

Десь навесні 1920 року катеринославці помітили, що статуя Катерини загадково зникла. В сквері біля гірничого інституту лишився тільки високий постамент.

— В чому річ? Де поділася статуя? — питали люди. Загадкове зникнення статуї турбувало їх. Та було тоді не до Катерини. Під час громадянської війни місто часто переходило з рук до рук: то білобандити в ньому господарюють, то махновці, то григор’євці, то петлюрівці. Тільки після того, як прийшли до міста червоні, став налагоджуватися порядок і почалося нормальне життя.

— А де ж усе-таки статуя Катерини? — турбувалися городяни. Та тільки одиниці знали, що зникнення пам’ятника — діло рук Дмитра Івановича Яворницького.

Закінчивши читати лекцію в інституті народної освіти, професор Яворницький відібрав гурт студентів істориків і сказав їм:

— Сьогодні о дванадцятій годині ночі всім зібратися біля музею!

Стрілка годинника показувала вже одинадцяту годину. Дмитро Іванович стояв біля музею і чекав своїх помічників.

Нарешті й вони прийшли.

— Ану, козаки, беріть оці мотузки, ломи, кругляки, дошки, що я приготував, та й гайда за мною!

Студенти взяли знаряддя.

— Все забрали? — спитав Дмитро Іванович.

— Усе! —дружно відгукнулися студенти.

— Пішли!

Йти від музею довелося небагато — метрів сто. Біля постаменту студенти побачили постать Катерини.

— От що, хлопці, підкладімо круглячки під оці дошки, а поверх них покладемо статую та гуртом відкотимо її туди куди я вкажу.

Дебелі руки студентів підклали ломи, і вмить статуя зрушила з місця. Дмитро Іванович уважно оглянув її і побачив: вказівного пальця вже не було. Певно, як статую звалювали з постаменту, палець зломився і зник.