Дмитро. Іванович вислухав дідуся, а потім викликав представників державних органів, склав комісію, і всі пішли в собор. Там розкопали склеп і знайшли всі ці речі. Майже половину з них, що мали музейне значення, забрано до музею.
Дмитро Іванович щиро подякував дідусеві, ще й поклопотався за нього, щоб йому призначили пенсію.
Рідкісні речі музейного значення Д. І. Яворницькпй почав вилучати з церков ще в Петербурзі — за рік до того, як він став директором Катеринославського крайового музею. В архівах Дніпропетровського музею знайдено цікаву телеграму такого змісту:
«Петербург, 19 февр. 1904 года.
Екатеринославскому музею им. Поля. Д. И. Эварницкому. Прошу в семидневный срок вернуть Тологлушевской церкви взятые вами вещи под предлогом распоряжения святейшего синода. В противном случае буду вынужден обратиться к судебной власти в уголовном порядке.
Церковный староста Я. И. Яковлев»
Іноді сутички з церковниками мали далеко гостріший характер.
Якось (це було ще до Жовтневої революції) Дмитро Іванович довідався, що в одній церкві Новомосковського повіту зберігається рукописне євангеліє XVI сторіччя. Вчений узяв дозвіл з синоду й поїхав по євангеліє. Знайшов книгу і вже хотів був забрати її, коли чує, церковний дзвонар а наказу попа вдарив на сполох. Збіглися парафіяни, кинулися до Яворницького. Справа набрала серйозного характеру. Тільки чудом якимсь вдалося уникнути розправи фанатиків: професор сховався в церкві, а попові пригрозив, що скаржитиметься в синод, коли той не утихомирить свою паству. Це вплинуло. Піп звернувся до віруючих і втихомирив їх. А рукописне євангеліє Дмитро Іванович все-таки привіз до музею.
Була в музеї ще одна оригінальна ікона, яку Дмитро Іванович «відкопав» у Катеринославській єпархії. На цій іконі був намальований запорозький козак Євстафій Плакида. Тільки не з чоловічою головою, а з собачою. Про ікону склалася, як пояснював Дмитро Іванович, така легенда: козак Плакида був дуже вродливий, хвацький красень. Коли він Приходив до церкви, то жінки з нього очей не зводили, спокушали й до гріха доводили. Щоб позбавитися спокус, Плакида почав просити бога, щоб він начепив йому, замість чоловічої, собачу голову.
Бог, звісно, не вдовольнив його прохання, але ікона така з’явилася.
ЯК ЗНИКЛА СТАТУЯ
Як тільки Дмитро Іванович довідався, що в Петрограді з наказу В. І. Леніна охороняють усі пам’ятники культури, він одразу ж вжив заходів, щоб зберегти в Катеринославі Усе, що являє собою художню цінність.
У старому Катеринославі, напроти гірничого училища, до революції стояв пам’ятник Катерині II — бронзова статуя вагою двісті пудів.
Вона була встановлена на високому постаменті, чудово виготовленому з фінляндського граніту, спеціально привезеного звідти до Катеринослава.
На цій статуї був латинський напис: «Ліпив Мейєр, відлив Маукіш, обробив Мельцер». Висота статуї 4,5 аршина. Імператриця зображена на весь зріст, у невеличкій короні, з поясом для меча, в довгій широкій тозі, що звисала з лівого плеча.
Як художнє творіння, статуя являла собою неабияку цінність.
У Катеринославі подавав дехто думку: «Чи не час-бо переплавити статую? Адже в ній більше трьох тонн бронзи!»
Чутки дійшли до Д. І. Яворницького і стурбували його. Будучи директором крайового музею і справжнім збирачем народних скарбів, він не міг допустити, щоб цей художній витвір загинув, пішов на переплавлення.
— Ця статуя, — казав він, — витвір умілих рук добрих майстрів. Та хіба можна її переплавляти? Адже вона може бути чудовою школою для наших студентів, майстрів художнього литва, для скульпторів, митців.
Бронзова статуя цариці має свою історію, яка пов’язана з одруженням і сімейним життям великого російського поета О. С. Пушкіна. Ось як освітлює цю історію дослідник В. Я. Рогов[25]
…Катерина II подорожувала по Росії. Коли у грудні 1775 року вона була в Мединському повіті, Калузької губернії, то відвідала полотняну фабрику, що належала Гончарову — прадідові дружини О. С. Пушкіна, і там дала згоду спорудити свій монумент на території фабрики. В 1781 році П. А. Гончаров склав контракт з берлінським скульптором Мейєром. Виготовлену ним статую в 1791 році привезено до Петербурга, а звідти — на полотняну фабрику, власником якої в той час став дід дружини О. С. Пушкіна — Панас Миколайович Гончаров. Але статую установити не довелося, і вона лежала в одному з підвалів фабрики.
Під час сватання Пушкіна до Наталії Миколаївни виникла необхідність продати цю статую.
Виявилось, що дід Наталії Миколаївни Панас Гончаров, одержавши у спадщину полотняну фабрику поблизу Калуги й мільйонні кошти, нажиті жорстокою експлуатацією кріпаків, розтринькав майже все багатство.
Старий Гончаров робить Пушкіна прохачем у своїх майнових справах. У травні 1830 року поет звертається до шефа жандармів Бенкендорфа з проханням дозволити Гонча-рову продати статую Катерини II. Адресуючись до Бенкендорфа, Пушкін мав на увазі царя. Дозвіл одержано, але «мідну бабусю» ніхто не купував на мідь, а казна не зрозуміла натяків Пушкіна, щоб придбати пам’ятник цариці державним коштом.