Брати Щияни намальовані в запорозькому одязі, з довгими чубами та вусами.

Якось у цю церкву наскочив місцевий архієрей, який, проїздив по своїй єпархії. Наблизився він до іконостаса, щоб поцілувати ікони. Глядь, а там замість ликів святих — запорожці з чубами.

Архієрей скипів:

— Православні, кому ви молитесь?

— Богові, ваше преосвященство, — відповіли віруючі.

— Кому ви молитесь, ще раз запитую вас?

— Богові, ваше преосвященство.

— Не богові, а запорожцям! Що це, ідолопоклонство! Геть, заберіть їх звідціль!

Того ж дня портрети Шиянів зняли з іконостаса. Оригінали цих портретів, розповідав Д. І. Яворницький, забрав відомий археолог М. М. Мурзакевич для Одеського музею історії та старожитностей.

Д. І. Яворницький вжив заходів, щоб зробити на полотні копії з портретів запорожців Шиянів, і виставив їх для огляду в Катеринославському історичному музеї ім. Поля.

Якось вчений показав портрети Шиянів І. Ю. Рєпіну. Великий творець «Запорожців» зацікавився козаками Шиянами. Він зробив з них чудесні малюнки — ілюстрації для книги Яворницького «Запорожье в остатках старины и преданиях народа».

Зараз портрети Шиянів зберігаються у фондах Дніпропетровського історичного музею імені Д. І. Яворницького.

ВИПАДОК ПІД ГІЛЛЯСТИМ ДУБОМ

Дворянин І. Магденко часто хвалився, що він і його предки — козацького роду. В зв’язку з цим він відпускав довгі вуса, носив вишиту сорочку, жупан і червоні штани.

У святкові дні Магденко одягав козацьке вбрання і заходив до крайового музею, де пишався перед професором Яворницьким своїм родом та одягом.

Це дратувало Дмитра Івановича, тим більше що йому давно кортіло придбати до жупана ще й сукняні запорозькі штани і виставити їх у музеї. Та його прохання продати штани для музею Магденко категорично відхиляв.

Довелося діяти іншим способом.

Яворницький дізнався, що Магденко ласий до горілки: пив її не чарками, а келихами. Зустрівшися з ним, учений сказав:

— Знаєте, що я придумав?

— Скажете.

— Прогуляймося в неділю по Дніпру. Я розкажу вам історію міста, покажу красу берегів і островів дніпрових.

— Що ж, чудово, згоден!

— Тільки ж ви приходьте в запорозьких штанях. На козацькі місця треба і їхати в козацькому одязі.

— Добре, одягнусь у вишиту сорочку і запорозькі штани. Все, Дмитре Івановичу, буде як слід.

Запрошуючи панка на прогулянку, Дмитро Іванович виробив наперед хитрий план, в якому ковбаса та чарка мали відіграти першорядну роль.

Виїхали човном. Спустилися за Старі Кодаки.

— Ну, ось тут, біля Микольського, пора нам і відпочити, — запропонував Дмитро Іванович.

Зійшли з човна, сіли під гіллястим дубом. Яворницький одразу ж «атакував» пана історією. Розповідав йому про минуле краю, про козацькі походи, а потім вийняв з торби харч, горілку й розклав усе те на рушнику.

— Кажуть люди: немає нічого кращого, як ковбаса та чарка! Випиймо та перекусімо на лоні природи!

— Давайте! — охоче погодився Магденко, побачивши горілку. — Люблю отак, по-запорозькому.

— Запорожці любили випити, любили й погуляти, і про померлих не забували. Як умре козак, то в могилу клали кварту горілки, щоб і на тім світі не сумував, веселився. Он як! — усміхаючись, каже Дмитро Іванович.

— Ну, будьмо!

— Будьмо, пийте на здоров’ячко!

Випили по одній. Дмитро Іванович налив по другій. Удаючи з себе людину напідпитку, Яворницький заспівав свою улюблену пісню:

А Самара річка неглибока
І на перевозі неширока.
А луги з берегами
Не проходять з кораблями.
А колись було проходили
І бурлаченків проводили,
А тепер не проходять
І бурлаків не проводять, —
Все за вражими панами.

Йому підспівував Магденко.

Щедро частуючи панка, Дмитро Іванович виливав непомітно свою пайку горілки через плече. Не минуло й півгодини, як Магденко вже добре сп’янів. Сонце припікало. Стало нестерпно жарко. Тягло до води.

— Ану, козаче, скидаймо одяг та в Дніпро! — вигукнув Дмитро Іванович.

Магденко скинув титани, сорочку, пірнув у Дніпро. Довго він борсався в прохолодній воді. Після купання хміль трохи пройшов. Магденко, не одягаючись, попросив ще випити. Дмитро Іванович охоче передав в його руки всю горілку.

Допився Магденко до того, що звалився через деякий час на пісок і захропів.

Цього тільки й ждав його «гід».

«Ну що ж, — подумав Дмитро Іванович, — пора й за діло!»

Не довго думаючи, Яворницький узяв козацькі штани пана Магденка і поклав їх у свою торбу, а збоку залишив інші штани. Потім, подумавши трохи, вирвав з блокнота аркуш паперу, щось написав на ньому і засунув цидулку в кишеню.

— Поїхали, — гукнув до лоцмана. — Поїхали до міста, а пізніше, годин через три, повернешся і забереш пана. Він дуже просив, щоб його не турбували: заснув козак…

До пізнього вечора лежав пан Магденко на узбережжі Дніпра без штанів. Прокинувся — лап, а штанів немає. Схопився за голову, та вже пізно. Дивиться: біля нього лежать вузенькі чорні штани. В них знайшов і цидулку.