— Я навмисне показав Михайла Тимофійовича, щоб ви, Леоніде Віталійовичу, почули голос цієї людини, визнали її обдарованість і допомогли їй якось улаштуватися в столичній театральній школі. От що мені дуже хотілося! — підкреслив Дмитро Іванович. — Ви ж гляньте: талант гине!

— Добре, я поклопочусь!

Ішов час. Михайло Тимофійович уже й забув про ту зустріч. А гість і Дмитро Іванович не забули, вони робили своє. Тижнів через три-чотири з Петербурга на ім’я Дмитра Івановича надіслано пакет, а в ньому — виклик обдарованому співакові до столиці.

— От що, — сказав Дмитро Іванович, звертаючись до теслі, — даю три дні строку, а потім збирайтеся в дорогу і гайда до Петербурга вчитися. А там, як вийдете в люди, будете співати у столичних театрах, то й мене, старого, згадаєте.

— Спасибі вам, Дмитре Івановичу, дуже дякую за ваші чутливі, батьківські турботи, за щиру допомогу, — відповів йому тесля.

Та радість була недовга. Повернувшись додому, Михайло Тимофійович розповів дружині про пакет з Петербурга і про наказ Яворницького негайно їхати до столиці. Дружина в сльози:

— Куди ти поїдеш? На кого нас покинеш? Ні, облиш, — благала вона, — не з нашими достатками їхати до Петербурга, ми тут загинемо без тебе, як мухи в окропі.

Сльози дружини, біля якої було троє дітей, докази, благання зробили своє. Михайло Тимофійович Овчаренко пожурився, посумував, що так склалися обставини, і змушений був забути про свою подорож до столиці.

Дмитро Іванович дуже розгнівався на Михайла Тимофійовича і його дружину.

— Отак і гинуть народні таланти! — сумно сказав він, нарікаючи чи то на Овчаренка, чи то на ті обставини, що не. дозволили теслі скористатися його допомогою — стати артистом за покликом душі.

НЕЗВИЧАЙНЕ ПОЛОТНО

Відвідувачі Дніпропетровського історичного  музею ім. Яворницького часто затримуються біля загадкової картини, намальованої на дверях.

Історія цієї картини незвичайна.

Одного разу Рєпін прислав до Яворницького свого талановитого учня Миколу Івановича Струнникова. Дмитро Іванович цікаво й захоплююче розповів Струнвикову про численні героїчні подвиги хоробрих запорожців. Оповідач так захопив художника, що в нього виникла думка — увічнити запорожця в бою. Одбираючи з колекції вченого потрібні експонати, художник, розговорившись, уподобав талановитого збирача народних скарбів. Бажаючи віддячити чимось Дмитрові Івановичу, Струнников спитав:

— Скажіть, Дмитре Івановичу, що б вам намалювати на спогад?

— От що, голубчику. Намалюйте мені страшного запорожця. Покажіть у ньому силу, мужність, відвагу, щоб люди вірили, що ворог не тільки козака, а й погляду його боявся.

Молодий художник швидко зрозумів задум історика і виконав свою роботу на масивних дверях тієї кімнати, в якій жив Д. І. Яворницький. Картину названо «Козак у бою». Обличчя козака на цій картині налите кров’ю, очі горять ненавистю до ворогів, він сам поранений, але не може простити ворогам спустошливих нападів на рідну землю, великого горя, завданого українському народові.

Коли вчений перебирався з Москви на постійне мешкання в Катеринослав, він захотів був узяти з собою і цю картину — двері. Але театральний колекціонер Бахрушин О. О. — господар будинку — не поступився своїм добром.

— Двері мої! — твердив він, гарячкуючи.

— А козак мій! — пояснював Яворницький. Ця суперечка тривала довго. Мирним способом її не вдалося розв’язати, і справу передано в судові органи. А там судді ухвалили так: оскільки на двері з картиною е два претенденти, то розпиляти їх на дві рівні частини, а потім кинути жеребки: кому що випаде, той тим і повинен задовольнитися.

Так і зробили. Яворницькому, на щастя, дісталася верхня частина дверей із зображенням козака, а колекціонерові Бахрушину — нижня.

1905 року картину «Козак у бою» Яворницький подарував музеєві.

Коли Дмитро Іванович водив по залах чоловіків, то, жартуючи, пояснював так:

— Мені дістався по жеребку козак, а Бахрушину — штани й те, що в штанях.

Кожного разу це пояснення кінчалося вибухом дружного сміху.

Відвідувачі меморіальної кімнати Д. І. Яворницького також часто затримувались біля двох портретів запорожців Шиянів.

Брати Шияни, Яків, та Іван, у 1783 році за свої кошти поставили в запорозькій церкві Нікополя новий коштовний іконостас, а пізніше своїми руками виготовили жертовник і рукомийник. Трохи згодом, в 1790 році, вони купили й подарували церкві дзвін вагою 45 пудів і 18 фунтів. За все це нікопольчани віддячили їм благоговійним увічненням: портрети цих запорожців майже на весь зріст були виставлені не де-небудь, а в самій церкві — на іконостасі. Один з них стояв з правого, а другий з лівого боку іконостаса.

На портретах був такий напис: «Сей портрет снято с ктитора Якова Шияна и поставлен здесь при том месте, где труды его всему обществу на иконостасе видны. 1784 года генваря 9 дня». Такий самий напис зроблено і на другому портреті, але замість Якова названо ім’я Івана: «Сей портрет снято с ктитора Ивана Шияна…»