Якось історик помандрував у містечко Покровське, що на правому березі річки Підпільної. Саме тут була остання
Запорозька Січ. Обходив Дмитро Іванович це місце вздовж і впоперек, але нічого не знайшов. Від такої невдачі засумував Дмитро Іванович. Ішов по Січі з опущеною головою, з торбою за плечима. Глянь, а біля нього, як з-під землі, виріс дебелий засмаглий дід з білою головою, за плечима в нього висів ятір, а в руках — палиця. Яворницький зрадів і зразу ж кинувся до нього.
— Скажіть, дідуню, ви тутешній?
— Тутешній!
— Де ж ви були, куди йдете?
— Рибу ловив, а це пора й додому!
— Звідкіля ж ви, як вас звати?
— Яз Покровського, а звати мене Митрофан Чорний! А ви тут що поробляєте? — поцікавився дід, оглядаючи незнайомого чоловіка в капелюсі.
— Я шукаю запорозьку старовину. Та не пощастило мені: окрім глиняних черепочків та люльки, нічого путящого не знайшов.
— Погано, мабуть, шукали!
— Чому ви так думаєте?
— А тому, що тут наші покровчани після великих дощів і весняної поводі багато всякої всячини підбирали.
— Що ж саме підбирали?
— Тут знаходили пістолі, кинджали, шаблюки, рушниці, гармати, ядра, кулі, свинець, дріт, глечики, кахель, персні, бочки з смолою, прошарки вугілля, склепи сухарів, купки пшениці, гудзики, пряжки, намисто, гроші, люльки-носогрійки та людьки-буруньки.
— А де ж усе це поділося? Може, вкажете, в кого воно зберігається?
— Е-е-е, де тепер його знайдеш! — журився дід. — Багато чого розгубили, а то порозкидали, розламали, бо ми люди темні; не зуміли зберегти, а бачу, що ці штуки, мабуть, потрібні для чогось.
Обидва повагом ішли по Січі, гомоніли між собою, непомітно й до села дісталися.
— Ось і моя хата! — вказав палицею Митрофан Чорний. Підійшли ближче. Хата стояла біля самої запорозької церкви. Яворницький придивився до хати, обійшов її з усіх боків, а потім спитав Чорного:
— Ви свою хату добре знаєте?
— Та начебто добре. Мій батько розповідав, що в цій хаті 1747 року запорожці раду радили.
— Ти бач! Та ви живете в історичній хаті! Це добре. Раджу вам, діду Митрофане, зберігати цю хатину, доглядати її. А я візьму її на облік, як дорогий пам’ятник минувшини.
Митрофан Чорний, як виявилося, був гостинна людина. Він запросив історика до хати, нагодував його і залишив у себе переночувати. Господар приготував для вченого добре ліжко, але Дмитро Іванович категорично відмовився від такого комфорту, він попросив господаря принести в хату оберемок соломи. На цю солому кинув просте рядно, поклав укривало.
— Запорожці не любили ніжитися, — кинув Яворницький. Другого дня Дмитро Іванович за допомогою Чорного знайшов у селянина Корнія Забари чотири сволоки, які збереглися від запорозьких хат ще з 1710 року. Таку ж знахідку виявив і в другого мешканця Покровського — Клима Пироговського.
Повернувшись після довгих мандрувань знову до Митрофана Чорного, Яворницький сказав йому:
— А що, діду, як ми завтра сходимо з вами на Січ?
— А чого ж, я охоче піду. Тільки що ми там будемо робити?
— Пошукаємо козацьких могил.
— Добре, деякі могили і я знаю. Чого ж — ходімо!
Мандрівники взяли собі на підмогу ще трьох чоловіків з лопатами. За кілька днів вони розкопали шість невеличких запорозьких могил. Але тільки в останній, сьомій, натрапили на знахідки. На цій могилі стояв невеличкий хрест з написом: «Раб божий Иоанн — Титаровского куреня».
Заглибившись у могилу на один сажень, Яворницький знайшов соснову труну, а в ній великий кістяк запорожця, з чубом на голові, тричі обмотаним на тому місці, де було ліве вухо, з довгими рудими вусами над верхніми зубами, з сукняною шапкою з барашковою околицею, з зеленим поясом та двома монетами в кишені: одна з них мідна — російська подушка 1731 року, друга — срібна турецька монета. В інших могилах Яворницький знайшов кістяки, які добре збереглися, біля них були монети 1763 року, жупан, мідні ґудзики, кулі, ядра тощо.
Але дослідник на цьому не зупинився. В селі Грушівці він знайшов сволок з чудовим різьбленням, який зберігався в хаті селянина Онуфрія Петровича Метельченка. Етнограф запевняв, що кращого різьблення йому ще не доводилось бачити. Цей сволок був завдовжки 7 аршин, зроблений з осокора, розмальований різними фарбами. На всю довжину сволока був зроблений напис, який свідчив, що цей будинок збудував 1747 року 12 квітня козак Щербинівського куреня Трохим Киян. Усе, що було на сволоці, етнограф замалював у свою записну книжечку.
Після цього Дмитро Іванович рушив до Нікополя. Він знав, що в цьому історичному місті збереглася запорозька церква.
Коли вчений зайшов до цієї церкви, в нього розбіглися очі. Перед ним відкрилося рідкісне багатство, яке попало сюди з найстарішої запорозької церкви, що була до цього в селі Покровському.
Серед багатьох церковних речей Дмитро Іванович зразу ж звернув увагу на ікону Покрова богоматері. Його вразив оригінальний витвір того майстра-маляра. На липовій дошці зверху була зображена божа мати, а нижче в повному озброєнні, в чоботях, широких шароварах, у жупанах, підперезаних зеленими поясами, з гладко поголеними головами — стояли чубаті запорожці. Вони були розміщені півколом по краях ікони. Посередині їх — запорозький прапор, гармати, ядра, всякі козацькі атрибути. Внизу ікони, від козаків, що стояли попереду, тягнувся майже до самого вуха богоматері такий напис: «Молимся, покрий нас чесним твоїм покровом, ізбаві от всякого зла». Трохи вище цього напису зроблено другий: «Ізбавлю і покрию, люди моя».