— У якомусь царстві, у якомусь государств! була царівна, така начитана, така написана…

— Як же то «написана»? Хіба так можна казати?

— А чому ж не можна? Як кажуть «начитана», то повинні казати і «написана».

— Ну добре: «Така начитана, така написана».

— Така, кажу, начитана, така написана, що он яка! Зробила вона собі корабель, ізгрузила його грузом, сіла в нього та й гайда по морю, по окіяну. Тут де не взялася буря! Як підхопила вона той корабель та як х-у-р-к-н-у-л-а! Та й викинула аж у Гамазонське царство… А як ви там записали?

— А ось як: «Тут де не взялась буря! Як підхопила вона той корабель та як хуркнула!..»

— Не так!

— А як?

— Де не взялася буря! Як підхопила вона той-корабель та як х-у-р-к-н-у-л-а! Та й викинула корабель аж у Гамазонське царство!

Розповідач саме домагався того, щоб записувач так само роздільно й з такою ж інтонацією і наголосом записав «хуркнула» та інші подібні слова, як вимовляв він сам. Тільки тоді, за його словами, казка буде записана «настоящим маніром».

У Хоми Провори… шахрай — не шахрай, а «митець»; не почервоніла, а «зашарілася»; не розсердився, а «заярився»; не заручилися, а «порукалися»; не обтесався чоловік, а «охмолостився» («поміж людей став бувати, то й охмолостився трошки, а то був такий патика та матула, що й казати нічого»). У Хоми Провори коняка не пішла в руки од того, що за нею «зажалковано». У нього… якщо Вода в річці, то «вода як серебро», а коли степ чи ліс, то неодмінно «дрімливий ліс, сонливий ліс». У нього царівна не наїхала, а «налучила на скелю», і не заплакала, а «ударилась у великий плач». Хмарка не нахмарила, а «хмарка засмутилася». Казку він найчастіше закінчував так: «Задав пир на весь мир, і я там був, а не бачив того аж ніяк…»

УКРАЇНСЬКІ ЧОРТИ

Дорогою з Бердянська Дмитро Іванович заїхав до старого міста Ногайська, щоб познайомитися з художником Анастасом Гордійовичем Смоктієм і поговорити з ним про запорозьку старовину.

Смоктій зустрів професора з великою радістю: обнялися й поцілувалися, за старовинним звичаєм.

— А, голубчику, так он який ви з себе! Знаю, добре знаю ваше прізвище, чував і читав вас!

Цілий тиждень історик прогостював у Смоктія. Він дуже любив народні пісні, старовину, чудово співав старовинних запорозьких пісень, знав козацькі думи, грав на кількох музичних інструментах, особливо на сопілці.

А скільки він знав казок, прислів’їв, народних оповідань! Для Дмитра Івановича це — скарб. Гостюючи в Смоктія, він записував усе.

Ось до них підходить літній уже сусіда Антін Павлович Підлужний. Босий, без шапки, в грубій сорочці і в нанкових штанях. Починається розмова. Дмитро Іванович бере ініціативу до своїх рук.

— Скажіть, голубчики мої, яких ви знаєте українських чортів?

— Українських чортів?

— Еге ж, українських чортів? Які вони е?

— Я знаю одного Безп’ятого чорта.

— А який же той Безп’ятий чорт?

— Чорт як чорт, а Безп’ятий зветься тому, що вовк йому п’яту відкусив. Ну, як хочете ви знати, то чорти бувають водяні, степові, хатні й лісові. З водяних найголовніший — анциболот. Це головне начальство над усіма водяними чортами; потім водяний чорт — це той, що греблі рве; далі синько-водяний — це старий бородатий чорт, такий, що вночі хапає людей та топить їх між потоками у водяному млині; є ще з водяних рябий біс — це дуже злий чорт; моя баба, було, як лається, то каже: «А щоб тебе рябий біс узяв». Із степових чортів найголовніший — куцак (у шкоді десь був та й хвоста збувсь); далі танцюристий чорт: у вихорі танцює та б’ється з іншими чортами; кажуть, як кинути в той вихор ножа, то він увесь у крові буде. Є ще шут-чорт: цей украде або оброть, або путо в хлопця чи в дядька, що пасе коней у степу, та й закине геть. То хлопець ходить-ходить, а далі й каже: «Ну, годі вже, пошутив, і годі», — то він і підкине, 3 хатніх чортів найперший чорт — це дідько. От, було, в старовину так лаялися:

«Що ти робиш? дідько б шанував твого батька!» Або: «Щоб тебе Дідько взяв!» Цей дідько як удень, то все на горищі сидить, а як уночі, то шастає по сінях та по коморах. Так от, для того щоб він не шастав уночі, треба ляду на горищі на ніч закривати, бо він спуститься з горища до діжки, що в сінях стоїть, та й локоче воду, як той пес. Так баба моя, було, щовечора й каже: «Хвесько, га, Хвесько, чи ти закрила ляду на горищі?» З хатніх же чортів є ще біситель-чорт. Отож і лаються ним: «Біситель твоєму батькові!» Потім того — луканька. Це дуже капосний лукавий чорт. Він, якщо треба кому капость яку-небудь учинити, так уже так підстроює, що будеш чмихати увесь день: той так підведе, що й не найдеш вночі дверей спросонку та й учхаєшся; одне слово, дуже капосний біс. Хатні чорти плохі, а степові дикі. Отож і птиця домашня плоха, а степова дика. Із лісових чортів є лісовик-чорт; він сам білий, а п’ятки смалені; цей кріпко дурить людей: він оце скинеться чоловіком та й їде по лісу на такому возі, що так полудрабки й сиплються з нього, а він знай лупить та торохтить, як скажений, по лісу; то лісовий сторож дума, що воно злодюга якийсь забрався в ліс, та давай за ним гнатися, аж то чорт.