Один дід, на прізвище Попенко, оповідав про того лісового чорта таке: «Іду, каже, раз я по лісі й доходжу до річки, а в нашому лісі та, бачите, річка Озниця протікає; доходжу до річки, дивлюся, стоїть біля берега човен. Я сів у той човен та й давай гребтись до другого берега. Гребуся собі та й гребуся, коли це вибрався на середину, аж тут човен як розколихався, як розколихався, і хто його знає від чого. Дивлюсь я, аж на дні човника лежить якесь собачатко, так, як ото шарча, лежить, і п’ятка в нього на одній нозі обсмалена, звернулося в клубочок та мугиче. Та не знаю вже, чи воно в мене була на голові шапка, чи не було, а тільки я й весло з рук випустив. Тільки що човен став підходити до другого берега, а воно з човна бульк! Та так у воду й булькнуло. Отож воно й був настоящий лісовик…»

Окрім цих чортів, є ще чорт Люципер. Це вже страшенний чортюга. Усім чортам чорт! Це, мабуть, той, що в німців зветься Люцихвер. Ще е якісь чорти, наші-таки, українські, та тепер я ніяк не пригадую всіх, а чув, як малим був.

— Знаєте, Анастасе Гордійовичу, що я думаю? — сказав Яворницький.

— А що?

— Я думаю, як би так, щоб намалювати в картинах усіх наших українських чортів.

— А що ж, це чудова думка.

Незабаром той задум було здійснено: в музеї з’явилася вітрина, а в ній були виставлені всі чорти. Були там і намальовані, і виліплені, та так майстерно, що біля «чортячої» вітрини завжди було весело.

МАНДРІВКА В СІЧ[16]

Дмитро Іванович часом казав: «Дніпровські скелі, острови та кручі — найкращі в світі». Особливо привертав його увагу своїм мальовничим краєвидом великий острів Хортиця. Тут він був частим гостем, бо саме сюди колись зліталися запорозькі козаки на своїх улюблених чайках. Звідси вони вирушали в походи на турецького султана і кримського хана. Саме сюди колись з усієї України збігалися всі нездолені й пригноблені, хто не хотів коритися польським та своїм панам і глитаям.

На цьому острові є велика скеля, яка має назву Диван. Якось Дмитро Іванович зійшов на цю скелю, глянув навколо себе і сказав: «Яка чарівна краса!»

І справді, звідси, як на долоні, було видно Велику Хортицю, Новий і Старий Дніпро, село Кічкас.

— Це місце цікаве ще й тим, — розповідав Дмитро Іванович, — що коли піднятися на цей Диван і крикнути, то від того крику виразно, з повною інтонацією, залунають голоси по всій окрузі. Крикнеш басом — луна відповість басом, крикнеш дискантом — луна відгукнеться тим же.

Вчений спустився нижче. І ось біля цього Дивану він побачив цікаву заглибину, зроблену у великій брилі граніту.

Від рибалок дослідник дізнався, що це місце тут зветься Запорозькою мискою. Зміряв цю «миску», вона має 3 аршини в діаметрі і 1,5 аршина в глибину. Оце так миска! Вчений уважно розглянув її і прийшов до висновку: ця «миска» виникла від того, що в заглибину скелі з м’якої породи якось попав камінь з твердої породи. Цей камінь, напевно, виром почало крутити. Заглибина поступово розширювалася й поглиблювалася. Отак і виникла велетенська «миска».

Дмитро Іванович спустився ще нижче і побачив двох дідів, які мовчки сиділи на своїх човнах і ловили рибу.

— Здоровенькі були, рибалки!

— Здрастуйте!

— А чи знаєте, чого я до вас прийшов?

— Скажете, то й взнаємо!

— Чи не знаєте ви, чому цю миску названо Запорозькою?

— Знаємо!

— А чого?

— Та того, що з неї їли запорожці!

— А як же вони їли з такої миски?

— Та, мабуть, так, як їли в цариці Катерини в Петербурзі. Посідали один проти одного та через миску і годуються: цей того, а той цього!

Кажуть, що коли запорожці гостювали в цариці Катерини II, так їм подали такі ложки, що держалки були довші від руки (а треба за самий кінець держати). Щоб не бути голодними, вони почали цими довжелезними ложками один одного годувати, та й були ситі.

— Ну, спасибі вам за цікаву розповідь. Бувайте здорові.

Бувайте, пане, здорові,
Як воли та корови!
Бувайте, пане, здорові,
Та й нас не забувайте!..

Етнограф хутко дістав з кишені записну книжечку і зразу ж занотував ці слова.

Майже щороку, влітку, Дмитро Іванович відвідував історичні місця, де була Запорозька Січ. Туди він їздив не просто для прогулянки, а проводив наукові дослідження, вивчав села, що розкинулися навколо Січі.

Найчастіше такі мандрівки і пошуки скарбів минувшини проходили не в одинці, а в дружбі з вірним побратимом, українським фольклористом, етнографом і педагогом Яковом Павловичем Новицьким (1847—1925). Їх єднала щира любов до історії, фольклору, етнографії, культури свого народу; єднало пристрасне бажання пройтись «слідами запорожців».

Д. І. Яворницький любив Якова Павловича, як рідного брата. У своїх листах він його називає найласкавішими словами: «душевним», «сердечним», «коханим», «любимим» і «голубчиком сивим».

«Моє життя, — писав він до Я. П. Новицького 18 січня 1885 року, — в науці. В ній моє життя, в ній моє серце, в ній моя пристрасть, увесь мій юнацький запал»[17].