Де вихід тепер? Що маємо робити? Як протидіяти? Чи можемо протидіяти взагалі? Сили наших противників великі, наші власні малі. Майже зникально малі. Нація, яку ми величаємо сорокап’ятимільйоновою, порізана вздовж і впоперек межами, її полосовано віками, навалами, фурією злої волі. У наших руках ніякої сучасної воєнної техніки. Ми тотально обеззброєні. І єдине, що маємо в своєму розпорядженні, — це наша надсвідома неугинність і наша надприродна живучість.
Хочемо жити за всяку ціну, при всіх умовах — скрізь і завжди. Не належимо до рас самогубців, дефетистів, капітулянтів, і це є тепер нашою основною і єдиною зброєю.
Є ще й інша сила, якою ми теоретично могли б розпоряджати — наприклад, духова, внутрішня, солідарність, єдність духу і діяння. Однак ця сила спаралізована нашою несвідомістю загальною і політичною. Наше велике серце заступило наш інтелект, і ця диспропорція основних рушіїв людського буття є величезною перешкодою для використання цих дуже важливих ресурсів енергії.
Одначе, як би то не було, ми свідомі одного: не сміємо бути пасивними. Пасивність у нашому випадку — гірше як смерть. Це розуміють усі верстви нашого населення, і багато наших діячів, особливо радикальніших, є за те, щоб уже тепер розпочинати організаційно-підготовчу акцію спротиву. Коли треба — збройного.
З цього приводу влаштовують зустрічі, переводять розмови, обмінюються думками. Наша сьогоднішня зустріч має це саме завдання — обмін думок, щоб виявити погляди на цю справу окремих наших відповідальних діячів і щоб могти ті погляди практично використовувати в разі потреби.
У даному випадку йде про думку такого визначного військового діяча, яким є тут між нами присутній майор Балаба, — закінчив свою мову директор Мороз, після чого відразу почався «обмін думок» і в першу чергу запрошено до слова саме майора Балабу.
Яків не був до цього підготовлений, не мав нагоди про це навіть думати, але мусив щось сказати. На його думку, яка, зрештою, не є остаточною, в таких справах у першу чергу треба бути максимально обережним. Наша історія, казав він, перевантажена спонтанними, емоційними рухами, які, одначе, крім сентиментального ефекту, не давали нічого позитивного. Рішення нашої проблеми, казав він, не так у її мілітарній площині, як у політичній роботі, дарма що на перший погляд це видається навпаки. Силою нашої так званої зброї на тлі противних нам збройних сил ми, очевидно, зникальний аргумент. Але, казав далі Яків, для нас нема виходу. Мусимо хапатися й за соломинку, навіть за бритву, коли йде про порятунок душ наших, бо все-таки якусь збройну силу ми можемо собою представити. Часу, часу і ще раз часу і ще дуже крутого школення необхідно, щоб встановити розхитану ментальність нашої людини взагалі, а цього типу зокрема. А часу мало. Ба! Його нема зовсім! Тож про яку школу можна тепер говорити? А тому що лишається? Діяти Як діється? А тому навіть бритва!
В остаточному рахунку це все краще, як ніщо! Лише в даному випадку необхідна ще деяка витримка! Треба ще чекати!
Невідомо, яке враження справила ця мова на присутніх. Мороз слухав її з виразною міною поблажливості, а щодо молодого добродія, який невиразно назвав своє прізвище, то він почав відразу мінятися на обличчі. Щось його, видно, торкнуло за живе, і то, видно, за болюче живе. Його очі відразу загорілися, губи почали кривитися, а коли прийшла його черга говорити, він, видно, вважаючи себе за головну тут дійову особу, почав з того, що ніяк не може погодитися з паном майором, що тут не рішає військова сила. Йому дивно чути таке від військовика. І як можна вважати наші військові сили за мінімальні? Сорокап’ятимільйонова нація — це не пустий звук. Це не Словаччина і не Литва. А щодо політики, то кожна політика лише тоді політика, коли вона може спертися на збройну силу. Говори, наприклад, з Гітлером або Сталіним мовою політики! Багато договоришся! Ми вже пробували. Говорили Грушевські, Винниченки… Не бачите їх результатів? Нам потрібна сильна, фанатична когорта людей, натхнена вірою в свою справу, яка не буде… — Полилася довга, патетична мова, вимовлялись гострі слова, називались прізвища, кидались погрози.
Молодий чоловік сердився. Сердився щиро, тепло, навіть гаряче. Його нерви бушували. Він вимагав негайної дії, бо нема тепер часу чекати, бо тепер війна, найкраща нагода виявити себе, бо ворожі сили зударились, вони самознищаться, а тому нам треба бути готовими. І не тоді починати, коли вже буде запізно! Ми й так були завжди пізніми. Іванами! Досить! досить! — уже майже кричав молодий чоловік, при чому Мороз почав позирати на вікна, а коли молодий чоловік якось без закінчення урвав свою мову, Яків після короткої, збентеженої перерви попросив слова і обережно промовив:
— Ви маєте повну рацію… Розуміється… Вибачте! Я тільки між іншим… І це особисте… Я не хочу чогось накидати. Ще раз вибачте! Іще одне дозвольте питання: ви… ви військовий?
— Що значить? — сказав тим же сердитим тоном молодий чоловік. — Сьогодні ми всі військові!