Так, Яків рішився. Він уже говорив з начальником округи про дві перепустки до рейху. На роботу, на фабрику. Начальник, що знає Якова, здивований, але саме провадиться кампанія набору робітників, і це добрий приклад для інших. Начальник вдоволений.

І Шприндзя також. Ця маленька, слаба жінка повна кипучої енергії й завзяття, її валізи готові, її мета виразна.

Але саме в розпалі приготувань Яків виїхав на схід.

Що сталося? Маленька несподіванка. Перепустка до рейху мала бути готова у середу сімнадцятого грудня, але, коли Яків прибув по неї, зустрів його сам начальник уряду — гебітскомісар, регірунгсрат доктор Беєр, який чемно перепросив й сказав, що перепустка ще не готова, що прийдеться ще пару днів почекати, що він сам скаже, коли все буде в повному порядку.

Того ж самого вечора Яків знов був на приватній вечірці у Вайза, що тепер відбувались сливе щотижня, і там зустрів шефа уряду безпеки, також регірунгсрата доктора Пюца, який сказав Якову, що справа перепустки знаходиться у нього, Пюца, що він не бачить особливої потреби, чому б Яків мав їхати до рейху на роботу, що та робота, по суті, ніяка особлива приємність і що для нього, тобто для Якова, може знайтися і тут корисна робота, от хоч би шефа того самого батальйону, у якому він тепер працює, бо влада задумує перевести поважні зміни, а старий полковник зовсім до того не надається.

Яків не мав можливості відразу сказати «ні», він лише почав говорити, що вже давно мріє відвідати Німеччину, Західну Європу взагалі, що він тут не бачить для себе особливої майбутності, що він ще ніколи не мав кращої нагоди здійснити свою мрію, що тепер для того найкращий час, а до всього він, Яків, через капітана Пшора нав’язав дуже вартісні зв’язки з Берліном і це може помогти йому добре влаштуватися в одній із фабрик зброї для себе і для рейху на користь.

На це Пюц сказав, що він розуміє Якова, але все-таки настоює на своїй пропозиції щодо батальйону і що він може хіба дати йому і його жінці тимчасову перепустку до рейху, скажемо на місяць, але з однією умовою: Яків мусить наперед поїхати до Києва і зустрітись там з пані Ясною, яку він уже знає.

— Це починає бути загадковим… і романтичним, — сказав Яків. — Ясна дуже, можна сказати, ефектна дама.

— Саме ця ефектна дама і хоче вас бачити, і я гадаю, що ви не погордуєте її запрошенням до Києва. У суботу наш славний доктор Вайз і відвезе нас на те рандеву своїм блискучим «сітроеном».

— Вважатиму це за свій приємний обов’язок і честь, одначе чому саме мені випав цей жереб? — запитав Яків.

— Для цього існують певні резони, — сказав Пюц. — Довідаєтесь про них на місці.

Того ж вечора сам господар Вайз передав Якову конвертик і сказав, що у суботу, о восьмій ранку, виїжджає до Києва і має для Якова у своєму авті вигідне місце. У конверті ж значилось: «Шановний Майоре! Хочу Вас чортячо бачити! Чекаю у Києві. З комунікацією поможе Вам наш добрячий доктор Вайз. Ваша В.».

Вибору не було, сильно пахло інтригою. Яків їхати мусить, коли хоче зберегти свободу рухів. Це він пізніше заявив Шприндзі, яка з цього приводу зчинила бучу, заявивши категорично, що йому ніяк не потрібно саме тепер їхати до Києва і що це все може скінчитися для нього негаразд.

— Тоді який вихід? — спитав Яків.

— Не їхати, і все! — ствердила Шприндзя.

— Тоді не буде перепустки. Навіть тимчасової. Шприндзя думала. Її вигляд казав, як глибоко це її бентежить. Уста її здригалися, очі бігали.

— Ну, добре! Їдьте! Їдьте! — сказала вона, і останнє «їдьте» вирвалось майже крізь сльози.

— Но, но! Така героїня — і сльози, — пробував був пожартувати Яків.

— Це вам ніякий жарт! — відрубала Шприндзя.

— Не кажу — жарт. Конечність! Дика конечність. Заспокойся, сідай і спробуй зрозуміти, — говорив він злагідненим тоном. — Справа така: все те, що ми тут затіяли, за теперішніми законами є смертельно небезпечним, як для тебе, так і для мене. Зрозумій, дитино, що це — гра з огнем, і дуже гарячим огнем. Я маю небезпідставне враження, що випустити мене звідсіль вони ніяк не бажають, що мій виїзд, та ще й з жінкою, викликає у них зрозуміле підозріння. Мені Пюц так і заявив: мене ваше рішення дуже дивує. Я сказав, що хочу бачити Захід, і він погодився на виїзд лише на відпустку. Що нам лишається? Лишається не зірвати цієї останньої можливості. Чи не так?

Шприндзя невдоволено мовчала. Вона сиділа в куті канапи, згорнувшись, мов їжак, самотня, приречена, маленька.

— Знаєш, — сказала вона нервовим, напруженим тоном, — ми можемо тепер або виграти, або програти. Все. І на все життя. Але я тобі кажу: я хочу жити! Я маю на це право, бо я для того народилась. І свого життя я не віддам дешево.

— Ну, а дивись, твої одновірці… — почав був Яків, але Шприндзя відразу його перебила:

— Для мене вони не приклад. Але я чула, що перед їх смертю рабин їм сказав: «Не бійтеся смерти своєї. Бійтеся смерти тих, що вас умертвляють».

Яків дуже був зворушений. Шприндзя сиділа у куті канапи згорнувшись у клубок… У морі життя, що кишить акулами, молюска без захисту, тінь віків, піна вічності. Але вона — вічна і недосяжна. Якову хотілось їй помогти, дарма що в тому була небезпека, що він не був її раси, її долі, її призначення, і, може, саме тому. В душі він відчув до неї ніжність і своєрідну любов. Йому хотілось захищати її саме тому, що всі проти неї. Вона для нього не жінка, не ласощі, не нагода. Вона для нього — символ.