Яків підняв свою.

— Звідки ви знаєте Дермань? — спитав опісля Яків, дивлячись гостро на Ясну.

— Як звідки? Ви стільки мені про нього говорили! Чого киснете? За такий момент я інколи могла б віддати життя! — вирвалось у Ясної несподівано, що видалось Якову дуже щирим… Він глянув на неї уважно.

— Ей, ви! — продовжувала вона. — Задубілий! Рухайтесь, рухайтесь! Темпо! Життя! Що ви там у тому Рівному? До рейху, чула, збираєтесь? Не вигорить, не пустимо! Ви нам тут потрібні! Чого до рейху, чого там не бачили? Тут Київ, тут Дніпро, тут Рівне, тут Дермань, а він… до рейху! В раби закортіло, остом, на смалець!..

Його правиця непомітно простяглась до столу, і згорнена в кулак долоня з притиском лягла на скатерть.

— Не люблю, як втручаються в мої справи… — сказав він понурим тоном.

— Ніхто вас не буде питати, — додала Ясна.

— Побачимо!

— Це мені подобається! Я тут за вами затужила, — раптом змінила вона тему.

— За мною? Чому?

— Мабуть, є причина.

— Не змушуйте мене на наївність.

— Знаю, знаю…

— У вас тут все золото Навої…

— Не все золото, що блищить, — швидко перебила його Ясна. — Нерозумний. Невже ви не можете допустити, що в житті існують моменти, що їх ніяким золотом не оціниш? Ви такого не переживали? Не вичували, що з вами сонце, весь світ, сила, що ви виняток, що ви центр, що біля вас і у вас пекуче щастя, якого не вискажеш ніякою піснею? Га? Га? Чи ви вже забули нашу розмову у Рівному?

— Чому так раптом зникли? — запитав швидко Яків.

— Прийшлось! А ви, бачу, за цей час дуже змінилися! Що сталося?

— Обман зору.

— Ой, не обман, у мене око гостре. Чи не вкусила вас яка муха?

— Можливо. У вас тут також досить весело.

— Чи не хотіли б переїхати сюди?

— Що маю тут робити?

— Щось знайдемо.

— Не думаю, щоб тут було затишніше, ніж там.

— А що сталося?

— Засадничого нічого. Почали показувати барву, і це все.

— О! О! У мене склалося враження, що… ваше населення, в разі чого… могло б…

— Чи дозволите запросити вас на танець? — змінив він нагло мову, зачувши музику в сусідній кімнаті.

Інші також, не дочекавшись кінця вечері, вставали, сусідня найбільша кімната наповнювалась танцюючими парами, ставало тісно. І коли Яків відчув біля себе ту жінку, у ньому знов прокинулось те саме дивне почуття виняткової близькості, ніжності, рідності, що його вже хвилювало там, у Рівному, як розмовляв з нею. Зовсім відрухово він пригорнув її на одну мить і разом відчув такий же її відрух. Хвилину обоє мовчали, були, здається, розгублені. Ясна отямилась перша.

— Танцюйте, — проговорила вона, — про що думаєте?

— Власне, ні про що, — відповів він збентежено.

— Ви чимось невдоволені?

— Не можу сказати — ні.

— Чим саме?

— Уявіть — не знаю.

— Навіть приблизно?

— У мене враження, ніби я сплю, і все це лише сниться…

— Правда? Така нереальність! Але не думайте, що це Київ, думайте, що це Марсель, Сан-Франціско…

— Я там не був.

— Але є то осяжніші поняття? Ні?

— Здається, так! Я часто думав: це не місто, принаймні для мене не місто, а лише поняття, звук. Інколи це було фантазією, коли здавалось — ріка Дніпро тече у примарному царстві, в історії, в просторі буття, десь там під нами чи над нами у неосяжних глибинах і висотах…

— Чи не хотіли б ви сісти отам? — перервала Ясна і вказала на порожній фотель, що стояв у малій кімнаті за дверима під картиною музейного типу, Куїнджі чи щось подібне…

— Охоче!

Лишили танець і розмістились у фотелях.

— Продовжуйте вашу думку, — сказала Ясна. — Хочете, завтра покажу вам Київ?

— Ви його знаєте?

— Знаю.

— З плану, з вікна авто?

— О, ні! Уявіть, ні… Я ж не німка…

— А хто?

— Довга, марудна історія… Людина… Жінка.

— Є між тим якась різниця?

— Тобто?

— Між людиною й жінкою?

— Кожна стать має свої прерогативи.

— А що тут робите?

— Фатальне питання!

— Щось дуже фатальне?

— Щось таке, як і цей ваш сон.

— Що, вам також не віриться?

— Лише коли поверну ґудзик радіоапарата. Війна. Все це війна. І в цей час, коли ми тут танцюємо, на землі сім мільйонів озброєних людей…

— Думаю, більше.

— Неважна цифра. Мільйони й мільйони. І ні ви, ні я — не є сон. На жаль, ні. Нам судилося родитись в такий шалений час, що… часто не віриш.

— Я ніколи не робив собі ілюзій…

— Але все-таки не віриш до кінця… І не такого сподівалися…

— Десь від тридцять третього року… Якраз такого.

— Чому?.

— Це довга тема.

— Але цікава.

— Не для цього місця.

— Скажете іншим разом?

— Можливо. Хоч тепер філософія не держиться логіки.

— Буря.

— Так.

— То скажіть от що: чому ви хочете кидати вашу землю?

— Щоб бачити її здалека.

— Це не той час.

— Справа погляду.

— Ваш погляд?

— Можливо… Не знаю… Можливо, помиляюсь, але… однак…