— Тут скорше допоможе час. Він пояснить нам багато незрозумілого. Доба, в якій живемо, — обдарує нас ще не одною несподіванкою. Інстинкт мій каже, що в просторі зарисовуються нові епохи… і… не хочу сказати, «нові люди» — банальність, якої не зношу, але нові уклади сил. Вірю, що люди будуть більші, що ідеї заступлять ідеали… Я вас образив? Даруйте! Це лише мої особисті медитації.

— О, ні! Я вас слухаю з великою цікавістю.

— Тоді поясніть і мені одну загадку. Чому, наприклад, ви — дама світу, якась міфічна Мата Гаррі, щось з Гавайських островів — і враз це, можна сказати, лицедійство? Я простий син простих батьків… Вибачте, вибачте! Я ще не скінчив! Ви ж винятково рафінована, здається, окремо плекана для цих подій істота. Чому? Звідки? У чому річ? Чи ви жінка? Дама? Що ви?

— Ах, як це враз стало нецікаво! — швидко і нетерпеливо відповіла Ясна і навіть встала зі своєї канапи. — Яке вам діло?

— Як яке діло? А вам яке? Ви ж мене питаєте! Може, ні?

— А! Лишіть! Знайшли тему! Зрештою, що з того, що я вам скажу? А може, ви мене чимось цікавите, чи це неможливо? Я більше жінка, ніж ви собі допускаєте. Ось краще випийте! — налила собі й йому, і вони випили. На хвилинку настала тиша. Потім він також устав. Стояли одне проти одного, очі в очі. І раптом щось йому видалось, і саме в тих очах. Якась згадка. Він різко повернувся і відступив. Кути її уст здригнулись, і вона сказала:

— Так коли знов побачимось?

— О! Так! — отямився він. — Побачимось, розуміється. Планета тепер мала. Добраніч, мадам! — потиснув її малу, вузьку, холодну руку і непевними кроками вийшов.

Було йому добре у цьому п’яному тумані, здавалось, що живе, і то соковито, що біля себе і в собі має багато світу, а ще більше людей. А приблукавши до свого помешкання і засвітивши світло, що видалось йому після темної вулиці дуже яскравим, відчув бажання лягти горілиць, закласти руки за потилицю, дивитись у стелю і нічого не думати. Чув виразно, що на нього щось дихало, якесь тепло, щось хвилююче, мовби на пляжі, на березі південного моря, під гострим сонцем. Хотілось читати вірші. Слухати музику. Мав навіть томик якогось французького декадента у польському перекладі, що його виловив у «своїй» бібліотеці і поклав одного разу на нічному столику. І тільки сягнув по нього, щоб, не роздягаючись і нічого не розбираючи, поблукати по погано римованих рядках, коли двері відчинились і в їх рамі, мов образ, появилась знайома, на цей раз переяскравлено делікатна, мов метелик, постать Шприндзі.

— Ви чули, що сьогодні сталося? — було її першим питанням до Якова, що напівлежав, червоний, з книжечкою в руці.

Яків не відповів. По хвилині сильної, яскравої, як огонь, гарячої мовчанки Шприндзя ще раз запитала:

— Чули, що сьогодні сталося?

— Та чув, чув, будь воно все разом прокляте! Чого мене питаєте, бідна ви дитино?

Дівчина кинулась на канапу, і Якову здалося, що вона плаче. Цього ніколи не бувало. Вона не вміла плакати. Яків мовчав, задубіло, кам’яно. У ньому не було жалю, лише холод і лід. Мов замерзла калюжа… Що він міг їй сказати? Що міг їй сказати? Що міг? Нічого! Абсолютне, безконечне й безкрає нічого!

Потім вона зірвалась і мелодраматичним, з викриками, ніби вона вичитувала закляття, голосом, з надривами почала благати Якова не лишати, врятувати її.

— Поможіть мені, Якове! Поможіть! Ви можете! — звучав її розпачливий голос. — Що хочете, щоб я зробила? Кажіть! Кажіть! Лише поможіть мені! Тікаймо!

Вона кинулась до Якова зі швидкістю вивірки, схопила його за шию, пригорнулась до нього, уся перелякана, тріпотлива, її уста, щоки, очі були залиті сльозами. Не міг її відірвати.

— Не відпихай мене! Врятуй мене!

Яків звівся на ноги разом зі Шприндзею, тримав її за руки і казав:

— Та чекай! Та чекай же! Заспокойся! Вислухай ! — А потім почав кричати і силою відірвав її від себе.

Дівчина перестала змагатися, уста її були бридко скривлені, вона видавала якісь худоб’ячі звуки, з очей лилися сльози.

— Бо ти… бо ти… бо ти не хочеш, — хлипала вона зовсім по-дитячи… — Бо ти… бо ти… — її уста тремтіли, вона намагалась здушити плач, але не могла цього зробити.

І враз за вікном, здається, зовсім близько, впало підряд два постріли і пролунав хрипливий, різкий, майже розпачливий голос:

— Гальт! Гальт!

Хтось біг, за кимсь бігли, падали нові постріли. Шприндзя замовкла, зірвалась на ноги, насторожено вслухаючись. І коли крики і постріли затихли, десь там, у напрямку Шкільної вулиці, з того боку почувся сильний вибух.

— Ой! Що це? — викрикнула Шприндзя і кинулась знов до Якова.

— Вибух! — відповів Яків стишеним голосом; його увага була там, за вікном.

Це зовсім змінило настрій. Шприндзя опанувала себе, почала говорити логічно і, хоч очі її все ще вибухали, намагалась бути нормальною. Говорила знову про виїзд, про те, що має готовий план: до Німеччини, на роботу… А там буде видно. До Швейцарії. Засоби готові.

Яків мовчав, не перечив, не погоджувався, вагався, можливо, вперше в житті справді вагався, і не мав сили знайти рішення. А Шприндзя вела своє: виїдуть до Європи, далі Америка, якесь спокійне, нормальне, здорове місто. Вона знає ремесло, вміє шити рукавички, відкриє фабричку… Тут нема майбутнього — німці зле, росіяни зле, довгі роки, десятки років неспокою, хаосу, для Якова нема тут місця, його переслідуватимуть ті і ті, він їм зайвий, зрештою, вони й самі собі зайві, на них найшла така планіда… Чого він вагається?