— Мамо! — мимоволі вихопилося у Санька.
— Ой, рятуйте! — підтримав його Грицик. Тепер він боявся навіть озирнутися.
Вгору, вниз. Стрибок через кущ, знову вниз… А ревіння все посилювалося. Грицикові здавалося, що пазуристі лапи от-от вчепляться йому в потилицю.
Здається, те ж саме ввижалося і молодому козакові Кудьмі.
Хлопці вже не кричали і не кликали на допомогу. Тільки стиха повискували тоненькими, як у новонароджених цуценят, голосами.
Вгору, вниз… Через стовбур, через вимоїну…
Зненацька перед ними виросла згорблена постать. Це був дід Кудьма.
— Що з вами? — запитав він здивовано. Мабуть, у світі трапляються такі ситуації, коли й чарівник безсилий щось зрозуміти.
— Ой, діду…— видихнув Санько.
— Тікайте! — оминаючи старого, з останніх сил заволав Грицик. — Ведмідь!
Проте дід Кудьма і не думав приєднуватися до хлопців. Навпаки, він сповільна рушив назустріч ведмедеві, хоча в його руках не було навіть лозини.
— Що, Михайлику, знову зуб розболівся? — співчутливо запитав він, коли до ведмедя залишилося кілька кроків. Ведмідь сів на сніг, жалібно заскиглив і приклав широку лапу до скуйовдженої пики.
— От нещастя, — похитав головою дід Кудьма. — Ну, нічого, зараз ми його заговоримо…
Ведмідь завмер. Дід щось стиха забурмотів. Тоді кілька разів провів долонями навколо ведмежої пики і знову щось пробурмотів. Ведмідь стежив за його руками так, як стежили б Санько чи Грицик за бджолами, що кружляли навколо їхніх носів. Ведмеже схлипування усе тихішало. Зрештою стихло зовсім.
— От і все, — сказав дід Кудьма. — Іди гуляй.
Якусь мить ведмідь сидів нерухомо. Тоді звівся на ноги, стиха замурмотів, мабуть, подякував за допомогу — і подався назад. Мигцем зиркнув на хлопців, і в його очах спалахнуло щось схоже на зневагу. Скидалося на те, що він хотів ще й презирливо сплюнути убік, як ото нещодавно Остап Коцюба. Але, певно, ще не навчився.
— Чом же ти, Саньку, не побалакав з ним? — запитав дід Кудьма, коли ведмідь щез за кущами. — Я ж тебе вчив, як заговорювати хворі зуби. Чи, може, злякався?
Санько почервонів.
— Злякався, — вичавив він із себе.
Дід Кудьма посміхнувся у сиву бороду.
— А даремно. Це ж Мишко, хіба забув? Я ж його колись підібрав зовсім крихітним і виходив. І ти, до речі, про нього разів з десять розпитував.
Санько ще нижче схилив голову. Він не міг утямити, чому всі розповіді про ведмедя так швидко вилетіли йому з голови.
— А де ж це ваша зброя? — зненацька запитав дід Кудьма. — Де ж ваші шаблюки?
Хлопці дружно лапнули за піхви. Шабель не було. Ні в Грицика, ні в Санька. Мабуть, десь посіялися під час втечі.
— Ех ви, козарлюги, — скрушно похитав головою дід Кудьма, хоча очі його випромінювали веселу посмішку. — Що ж, доведеться, мабуть, самому йти на пошуки. Сподіваюся, що Мишко не прихопив їх з собою.
ШВАЙКА В БІДІ
Грицик ладен був заплакати. І було від чого — Швайка не хотів брати його з собою.
— Навіщо тоді ти взяв мене своїм джурою? — допитувався Грицик. — Джура скрізь повинен бути з хазяїном, а ти…
— Та який я тобі хазяїн? — відбивався Швайка. — Я тобі швидше за брата буду. Тож і кажу як брат: їхати тобі не можна. Невже забув, що пан Кобильський ще й досі точить зуби на вас з Саньком?
Та Грицик не слухав.
— А Барвінка береш, — далі правив своєї. — Він що — кращий від мене, так?
І підозріло шморгнув носом.
А пан Кобильський у цей час сидів у своїй світлиці і в задумі погладжував опасисте черево. Біля нього шанобливо схилився Тишкевич. Час до часу він крадькома стріляв очима по світлиці.
«Ич, як розкошує, — заздрісно думав він. — Ну нічого, незабаром, може, й мені пощастить…»
— То, кажеш, якщо я не подам сигналу переяславцям про небезпеку, то Тахір-бек мене не зачепить? — запитав пан Кобильський.
— Істинно так, ясновельможний пане, — ще більше зігнувся в попереку Тишкевич. — Правда, довколишні села трохи пошарпає. Але ж то так — для вигляду, щоб у Переяславі, бува, чого не запідозрили.
— Мене це бидло не цікавить, — презирливо кинув Кобильський. — Одних заберуть — з інших дві шкури здеру.
І знову погладив черево — йому так легше думалося.
— А за Швайку, кажеш, Тахір-бей дасть табун коней?
— Так, ваша ясновельможносте. Проте лише за живого. Бо він знає дуже багато. І саме це цікавить Тахір-бея…
Зненацька Тишкевич замовк і втупився у вікно. Обличчя його почало набирати мертвотного виразу.
— Що ти там побачив? — поцікавився пан Кобильський.
— Швайка, — хрипко вичавив з себе Тишкевич.
— Ну то й що? Він не так уже й рідко зазирає сюди. Передає мені те, що розвідав. А я доношу далі у Переяслав.
— Так… він же шалений! Побачить, що я тут… що ви зі мною…
— А це вже не твоя турбота, — знудьговано позіхнув пан Кобильський. — Хоча… заховайся краще он туди…
І він кивнув у бік заслоненої ніші.
Швайка увійшов до світлиці. Привітався і сказав: