— Манюня — це хто? — запитав дід Кудьма.
— Демко Дурна Сила, — пояснив Пилип. — Дідів онук. Так його братчики перехрестили.
— Молодець, — сказав дід Кудьма. — І ви теж молодці. Хай там як, але добру справу зробили. І ти, і Вирвизуб, і Остап…
— Ет, які там молодці, — заперечив Остап. — Ну, поклали кілька сотень татар — та й по всьому. Їх же все одно менше не стало.
— Не кажи, — зупинив його дід Кудьма. — Раніше татарам давали відсіч біля свого дому. Та й то не завжди. А тепер дали відкоша у його ж таки, татарському, степу.
— От-от, — підтримав Швайка діда Кудьму. — І дід Кібчик таке балака. А ще, знаєте, що він каже? Це, каже, тільки початок. Після цього всі відчайдухи зі всієї України до плавнів дніпрових підуть.
— Чому саме до дніпрових? — не згодився переяславець Каліберда. — Можна б зібратися біля Сули чи Удаю. І до домівки близько, і коли що — ліс поряд.
— Не те кажеш, — зупинив його Швайка. — Ти чекатимеш його біля Удаю, а він Трубіж пограбує. Таки правду каже Остап, що найкраще зупинитися десь неподалік Перекопу. І тільки ординець висуне носа з Криму — ти його шилом у бік!
— Швайкою, — уточнив Свирид. — Здоровецькою такою, щоб аж підстрибнув.
— Нехай швайкою, — згодився Пилип. — Головне, що він тоді менше облизуватиметься на Україну. Бо не до неї вже буде йому.
— Є там такі місця, — мрійливо сказав Остап. — За порогами. І скелясті, і які завгодно. І плавні там ще глухіші, ніж у вас. І ліс є. Зробити засіки, отаборитися десь на острові — і добра січ була б! Тільки ж треба, аби народ туди пішов. А це не так просто.
— Звісно, непросто, — згодився Швайка. — Але на те і розходяться нині наші братчики по всій Україні. Розкажуть, як били татарина у його ж степу, — може, й згодиться хто прийти підсобити.
— Згодяться, — твердо мовив дід Кудьма. — Тепер прийдуть. Головне — початок є. Ет, скинути б мені років з тридцять!
ВТРАЧЕНА ЗБРОЯ
Остап Коцюба стояв, прихилившись до стовбура, і зосереджено розглядав полотняну стрічку.
— Ну як? — запитав захеканий Санько. — Гарно служить Куций?
Годину тому дід Кудьма заховав цю стрічку в реп’яховий жмут, причепив Куцому і наказав йому шукати хазяїна. А Санька послав слідом, щоб перевірив, який з Куцого шукач.
— Молодець, — похвалив Остап Куцого, складаючи стрічку. — Ледь до смерті не злякав.
— Це ж як?
— А так. Вийшов я надвір і роздивляюсь, що ж воно зробилося за ніч. Аж тут як штовхне мене щось ззаду під коліна! Я з несподіванки злетів у небо, повисів там трохи, аж дивлюся: та це ж Куций!
Звідкілясь випірнув Грицик. Поглянув на Остапа, відвів Санька убік. Тихо сказав:
— Мабуть, ми з Швайкою незабаром поїдемо звідсіля.
— Куди?
— А ти хіба не чув, про що дорослі говорили? Дід Кібчик усіх козаків розігнав, щоб розповіли про ту битву на Кам’яниці. Навіть Вирвизуба погнав.
— То він що — найголовніший у вас?
— Ні. Але його всі слухають. А коли до діла дійде, то більше слухають Вирвизуба.
Санько з заздрістю подивився на свого товариша. Гарно йому живеться: є кінь, Швайка поруч, їдь, куди заманеться…
А Грицик із заздрістю дивився на Санька. Щастить же людині! Поруч з дідом Кудьмою бути — таке не кожному дано. З його знайомих лише Швайка жив біля діда. Навіть Вирвизуб не удостоївся такої честі.
— Слухай, Саньку, а як тобі з дідом? — запитав він. — Не буває страшно?
— Та ні, — відказав Санько. — Він добрий. Навіть не лається. І всього вчить.
— То він тебе вже й чаклувати навчив? І по зорях гадати?
— Трохи навчив, — скромно зізнався Санько. — Але ще не всього. Мені ще треба багато вчитися.
— Слухай, Саньку, — раптом зашепотів Грицик. — А ти можеш всіх зачаклувати?
У його очах заграли бісики.
— Не знаю, — чесно визнав Санько. — Ще не пробував.
— То ти… — Грицик озирнувся, йому на очі втрапив Остап, що ніс цеберко з вівсом для свого коня. Слідом за Остапом підтюпцем трюхикав Куций. — А Остапа зможеш зачаклувати?
Санько з сумнівом поглянув на могутнього нащадка великокняжого дружинника. Це зовсім не те, що підстаркуватий миршавий татарин. Усе ж сказав:
— Спробую.
Тоді пильно втупився у широкоплечого козарлюгу. Вуста його щось шепотіли.
А Остап і не здогадувався, що його зачакловують. Він ішов і легенько відштовхував грайливого Куцого, що раз по раз заступав йому дорогу.
— Зачекай, друже. Спочатку діло треба зробити…
Нараз він відставив цеберко, упав на коліна і гавкнув по-собачому просто в пику Куцому:
— Гав! Гав гав!
З несподіванки Куций беркицьнувся на спину. А Остап на чотирьох підбіг до нього і загарчав:
— Гр-р-рр…
Остап нагадував величезного пса, що вирішив погратися з маленьким цуценятком. От лише забув, як це робиться. Тож замість того, щоб учепитися у вовчиків загривок, Остап чомусь почав вдавати бугая Петрика — катав бідолашного Куцого по снігу, наче обрубок колоди.
Грицик роззявив рота на те диво. Такого він ще зроду не бачив.