Бо цього ніхто не зрозуміє, це було легко втямити кожному з трьох, і тому це навіть не наголошувалось, і так було очевидно, що нікому ні пари з вуст.
Михайлик вже закінчив своє ФЗУ і працював на заводі. Він дуже добре вчився, освоїв токарний станок легко і просто, і його взяли одразу на роботу тут же на заводі, і він отримав паспорт, бо йому у травні виповнилось шістнадцять років, і нікуди не збирався йти від Катерини і Петра, і зрозуміло було усім трьом, що житимуть вони так ще довго і довго.
Настав серпень — гаряча пора. Час від часу вони їздили на села допомагати. родинам, але утрьох часто вибирались на озеро чи у ліс. У гості до когось вибирались рідко, та й до себе не часто гостей запрошували. Їм було добре утрьох. I вони нікого і нічого більше особливо бачити не прагнули.
Бувало, що й там ночували десь на природі за гарної погоди, ну і, звісна річ, без сексу не обходилось, і тепер вже всі собі дозволяли, що хотіли, і Петро, з певного часу вже осмілівши і освоївшись в цій ситуації, міг хапати в сексуальному трансі ускрізь і Михайлика, і Катерину, де тільки як, і коли хотів, шукаючи власного кайфу, і таки діставав його. I, врешті, коли вже падав в знемозі, то, якщо вони хотіли ще, наступне їхнє трахання при ньому вже його так не збуджувало, він дивився ліниво і напівсонно, як там вони звиваються, і це не викликало в нього ні заздрощів ні ревнощів. Це все було теж його, його частка, і він просто чекав, коли вони скінчать, і всі разом будуть спати, обійнявшись, і засинаючи, задоволені, ситі одне одним, усі утрьох.
«Грім ударив зненацька і блискавкою засліпив, і здалося на мить, що це зірка щаслива упала…» — це були слова з якоїсь пісні, яку Петро запам’ятав випадково, і йому тоді сподобалась мелодія.
Він сидів, вже добряче п’яний, за столом, вже вцідив майже півпляшки, але йому було мало, він потроху наливав собі ще, і тільки одного великого огірка мав на закуску.
Потім узяв гармошку і почав співати:
Я бил батальйонний развєдчик,
А он пісарішка штабной,
Я бил за радімую землю атветчик,
А он спал с маєю жаной..
Яка там закуска — на хєра таке життя! Жити йому зараз хотілося мінімально.
Він співав, і з очей його лилися сльози.
Ах Клавушка, мілая Клава,
Мнє жіть ведь с табой суждяно,
А ти прамєняла, шалава,
Меня на такоє гавно.
Меня на такова мужчіну,
Я срать би с нім рядом нє стал,
А я да самога Берліну
Па вражескім трупам шагал.
Шагал, а патом в лазарете
Асколкам прабітий лєжал,
I плакалі сьостри, как дєті,
Пінцет у хірурга дражал.
Петро вже плакав, не криючись сам перед собою, сльози текли по його щоках.
…Красівиє крупниє сльози
Кандуктор на літєр праліл.
Праліл, праслєзілся, сабака,
І всьо же содрал четвертак,
He видержал я і заплакал,
Вот, думаю, мать вашу так…
Відчинились двері і зайшов Михайло.
…Падайтє, братішечкі, кто сколько может із вашіх мазолістих рук
— А-а? Йобарь прийшов? Ну шо, тепер дрочити будеш чи як? Піздєц тобі, щеня сране! Зараз я тебе убивати буду!
— Ти що, Петре? — сахнувся Михайлик. — Що з тобою? Що сталося? Ми ж друзі, ми ж одне ціле? Ми ж родина!
— Хуїна! Пиздина! Ми срака, а не родина! На, читай, сучонок йобаний, на, і вдавися сам своїм пацанячим хуєм! Читай!
«Дорогі мої хлопці!
Вибачте, що пишу, але в мене немає сил і відваги вам у всьому признатися.
Я йду від вас, так я вже не можу більше такого умовного життя. Михайлик однаково скоро стане дорослий і захоче колись мати свою власну родинну, дітей і так далі, і ми можемо, а особливо я, опинитися на манівцях життя, тобто просто в його сраці.
Коротше — я зустріла чоловіка, який мене полюбив і я його.
Нормальний здоровий дядько, старший за вас. Але з кінцем у нього все гаразд, з грішми також, і все в нього тіп-топ, і я їду з ним до Києва, так що не поминайте лихом.
Якось вже переб’єтесь і без мене,
Я справді вас любила обох, і мені дуже прикро, що так сталося. Але зараз це, очевидно, моя доля. Раптом мені дико захотілося нормольного життя, і ось воно прийшло, і я його маю.
Цілую вас обох на прощання!
I в мене назавжди залишаться про наше спільне життя гарні спогади.
He поминайте лихом!
Катерина.
А щодо розлучення і всяких справ, то якось з тобою, Петре, я зв’яжусь, коли це буде треба. Я взяла з собою тільки свої речі, все лишаю вам. Живіть!»
Михайлик став блідий, як смерть. Руки його тремтіли, на чолі виступив піт, а на очі навернулися сльози. Він витер очі рукавом і ледве стримувався, щоб не заплакати вголос.
А Петра водило вже зовсім, не те що він був просто п’яний, його вочевидь не менше прибила ситуація, ніж Михайла, але горілка дозволяла йому говорити відверто і виплескувати свій біль зараз на Михайла.
— Ну що? Натрахався на халяву, пожив у мене на голові і цю блядь розпсючив так, що вона знайшла собі нового хахаля і мене покинула, а ти їй просто нафіг не потрібен, ти просто стрижень, чоловічий орган, розумієш, ти для неї був просто хуй — і все, бо хто ти є — нуль без палички, в мене не стояв, а в тебе стояв, от вона з нас і зробила собі одного, з двох ідіотів одного, собі на радість.