Валька пiдвелася, сунула Кукурузовi в руки приймач i побiгла до вогнища.

— Дивачка якась… правда? — знизавши плечима, знiяковiло мовив Кукурузо.

— Вона хороший хлопець, — несподiвано почервонiвши, сказав Iгор. — У нас з нею всi дружать. А чого ти не включаєш приймач? Ти включай, не соромся. Я недавно помiняв батарейку.

Я пильно глянув на нього i зрозумiв, що вiн навмисне мiняє тему розмови, що бiльше про Вальку говорити не варто. Я його добре розумiв. Менi теж було б неприємно, якби хтось говорив про Гребенючку.

Я не знаю, скiльки ми ще просидiли на березi бiля пенька але незабаром вiд вогнища почувся голос вожатого:

— Iгорю, хлопцi, iдiть швидше! Юшка готова!

— Пiшли! — сказав Iгор.

Я як ото випив вранцi склянку молока, то бiльше й рiски в ротi не мав — був тепер голодний, як арештант, i ця пропозицiя менi, звичайно, дуже сподобалася. Думаю, що Кукурузо їсти хотiв не менше, бо через усi нiчнi переживання, мабуть, зовсiм не снiдав.

Але несподiвано вiн сказав Iгорю:

— Ти йди, а ми тут посидимо. Ми щойно перед вашим приїздом добряче поснiдали.

Я заклiпав на нього очима i роззявив рота, але промовчав.

— Та не видумуйте, хлопцi, ходiмте! Такої юшки ви зроду не їли, — умовляв Iгор. Кукурузо вперто вiдмовлявся. Я, ковтаючи вiд голоду слину, змушений був його пiдтримувати. Нарештi Iгор махнув рукою:

— Та ну вас! Чекайте, я зараз вожатого на вас нашлю! — i побiг до вогнища. Але через хвилину замiсть вожатого прибiгла цибата Валька. I одразу накинулась на нас:

— Це що таке? Ану марш їсти юшку! Якби ви мене запрошували — що, я хiба вiдмовилася б? Я б вiдмовилася, якби ви мене запрошували?! Ану, швидше!

I, на мою радiсть, Кукурузо, який так уперто вiдмовлявся перед Iгорем, тут раптом вмить знiтився i покiрливо поплентався за дiвчиною. I знову менi згадалася чомусь Гребенючка…

Не знаю, чи то, може, я просто був дуже голодний, чи справдi юшка була смачна, але менi здалося, що я такої зроду не їв. А я ж розумiвся на юшцi. В нас у селi вмiли її варити, та й сам я варив не раз. Але ця просто памороки забивала — така смачна. Всi прицмокували й хвалили Сашка-»штурмана». А вiн сидiв бiля казана з ополоником у руках i, як завжди насупившись, уважно стежив, кому дати додачi.

Тепер менi було зрозумiло, чому всi так зрадiли, що сьогоднi Сашкова черга готувати снiданок. Вiн у них був визнаний куховар.

Незабаром усi понаїдались i порозлягалися на травi навколо вогнища — вiдпочити. Хтось перший замугикав пiсню, хтось пiдтягнув, i пiсня виросла, змiцнiла й полинула над плесом, аж попригиналися очерети…

Реве-е та сто-огне Днi-iпр широкий,
Сердитий вi-iтер за-авива а…

Як було приємно отак лежати на травi горiлиць, дивитися в блакитну безодню неба i спiвати хором пiсню! Здавалося, вся земля, весь свiт чує її.

Вожатий тихенько встав, пiшов до човнiв i повернувся з акордеоном. Пiсня зазвучала ще дужче, ще злагодшше.

Коли кiнчили «Реве та стогне», вожачий сказав:

— А тепер нашу, пiонерську, — «Злиньте вогнями…» Ану, заводь, Сашко.

— Тiльки так, — одгукнувся Сашко, прокашлявся i, почекавши, поки акордеон програє вступ, заспiвав. Я нiколи б не подумав, що в нього такий чистий, дзвiнкий i високий голос. От тобi й дивакуватий «штурман» Сашко. «Тiльки-так!» Мало того, що знаменитий куховар, ще й такий спiвець!

Злиньте вогнями

Синiї ночi.
Ми пiонери —
Дiти робочих…
Свiтлої ери
Час надiйшов.
Клич пiонерiв:
«Завжди будь готов!» —

рвалася в небо пiсня.

Навiть коли пiдхопили пiсню всi разом, i то було чути дзвiнкий голос Сашка, що чайкою злiтав над хвилею iнших голосiв хору.

Спiвали ми години пiвтори, а то й бiльше. Яких тiльки пiсень ми не спiвали! I українських народних, i революцiйних, i старих комсомольських, i сучасних, i пiснi з кiнофiльмiв…

Потiм Iгор сказав:

— А тепер, може, хай Валька станцює…

«Зараз буде пиндючитися, а її умовлятимуть», — подумав я.

Але вона сказала без всякого:

— Будь ласка. Можу станцювати.

Тут я помiтив, що Кукурузо чомусь почервонiв i неспокiйно васовався на мiсцi. До речi, я ще й ранiше, коли спiвали, помiтив, що мiй друзяка Кукурузяка весь час дивився на Вальку, а коли вона випадково зводила на нього очi i їхнi погляди зустрiчалися, вiн одразу втуплювався в землю.

— Український танець козачок! — оголосив вожатий i заграв на акордеонi.

Валька почала танцювати. I сталася дивна змiна. Незграбна цибата Валька вмить перетворилася в стрiмку летючу пташину, кожен рух якої зливався з музикою. I циби її, отi самi тонкi циби, на яких, здавалося, не можна навiть встояти (от-от упадеш), отi циби, ледь торкаючись землi, наче весь час були у повiтрi, у польотi — стрункi, мiцнi й пружинистi.

Бiля мого вуха часто-часто, мов захеканий, мов це вiн сам танцював, дихав Кукурузо. А коли Валька скiнчила танець i всi зааплодували, вiн не став аплодувати, а, зустрiвшися зi мною поглядом, чомусь нахмуривсь i одвернувся…