Про УКРЛІТ.ORG

Тореадори з Васюківки (2-га редакція)

C. 46

Нестайко Всеволод Зіновійович

Твори Нестайка
Скачати текст твору: txt (1 МБ) pdf (998 КБ)

Calibri

-A A A+

— Сашкова! Сашкова! Правильно! — загукали звiдусiль, i всi подивилися на «штурмана».

— Твоя? — спитав вожатий.

— Тiльки так, — сказав той.

— Значить, нам сьогоднi везе, — усмiхнувся вожатий.

— Везе! Везе! Юшку! Сашенько, обов’язково юшку! Юшку! — злилися в одно десятки вигукiв.

— Тiльки так, — уперше за весь час усмiхнувшись, закивав головою Сашко.

Тепер, коли всi стояли разом навколо вогнища, було особливо помiтно, що Сашко дуже маленький на зрiст, менший за всiх Може, тому вiн i тримався так серйозно й насуплено, щоб здаратися солiднiшим. Але ще було помiтно, що його всi люблять i якщо и смiються з отого ного «тiльки так», то зовсiм не глузливо, а скорiше лагiдно.

Сашко заходився готувати їжу. Дiвчатка допомагали йому, чистили картоплю, рибу, яку дiстали з сiтки, що була прив’язана до корми одного з човнiв i занурена у воду. Iншi пiонери розбрелися по острову. Якось так само собою вийшло, що ми опинилися поруч з Iгорем. Iгор сидiв на пеньку i стругав ножем паличку. Ми з Кукурузом сидiли бiля пенька навпочiпки, уткнувшися пiдборiддям в колiна, i задумливо колупалися в землi. Потiм Кукурузо кахикнув i, насупившись (щоб приховати нiяковiсть), сказав хрипло:

— Дай подивитися… приймач… Можна?

Iгор зразу одклав ножик i паличку.

— А чого ж… Звичайно. Будь ласка.

Вiн одкрив футляр.

— Оце настройка, це дiапазони, це звук, — показав, де що крутити.

Кукурузо схилився над приймачем. Засопiв. Я й собi носа сунув Кукурузо одпiхнув мене лiктем.

— Не хукай туди прямо Запотiє i зiпсується.

Iгор усмiхнувся.

— Та нiчого. Вiд цього не зiпсується.

Довго Кукурузо крутив ручки-колiщата, i ми мовчки, затамувавши подих, слухали голоси далеких країн.

— Да а… Цiнна штука, — сказав нарештi Кукурузо i додав: — Ну, з фiзики, в тебе, звичайно, п’ятiрка.

— П’ятiрка, — просто i без хвастощiв вiдповiв Iгор.

— А двiйки ти хапав коли-небудь? — з надiєю спитав Кукурузо — Хоч з поведiнки, хоч зi спiвiв абощо? Чи круглий вiдмiнник?

— Вiдмiнник, — нiби вибачаючись, сказав Iгор. — Всi нашi юннати вiдмiнники. Така умова.

Кукурузо тихо зiтхнув.

У цей час з кущiв визирнула Валька. Видно, дiвчата вже закiнчили чистити рибу. Я бачив її, а Iгор, що сидiв до псi спиною, нi. Валька тихенько пiдкралася до нього, i я не встиг навiть рота розкрити, як вона одним рухом зштовхнула його з пенька. Iгор нiчого не пiдозрiвав i, звичайно, перекидьки полетiв у траву.

— Дамi завжди треба звiльняти мiсце, — сказала Валька, сiдаючи на пень.

Iгор, встаючи i обтрушуючись, тiльки усмiхнувся у вiдповiдь.

Ми з Кукурузом здивовано перезирнулись.

Добре дiло! Толковою хлопця-фiзкультурника, що змайстрував отакенюнiй приймач, цибате страшило пхає собi так, нiби то не хлопець, а якась мебля.

I вiн тiльки посмiхається…

Якби, наприклад, менi зробила таке, скажiмо, Гребенючка, я б їй так дав, що вона б ногами вкрилася. Та що це з Кукурузом?

— Ану дай менi! — нахабно говорить Валька i простягає руку до приймача, якого держить Кукурузо. I Кукурузо, теля, спокiйнiсiнько оддає приймач. Тю, дурний! Що то — її приймач, чи що?! Чого вона розпоряджається! Iч, яка розумна!

Проте всi цi вигуки, звичайно, беззвучно лунають лише в менi самому. Я мовчу. То ж не-мiй приймач, i не в мене його одбирають.

Валька почала настроювати приймач, по-пташиному схиливши голову набiк i дивлячись у небо. Надибала на якусь тягучу мелодiю i раптом радiсно скрикнула:

— О! О!

Ми спантеличено глянули на неї — що таке? Мрiйно дивлячись на плесо i уважно слухаючи музику, вона тихо сказала:

— «Лебедине озеро»… Адажiо…

Я скривився. Тю, задавака! Таке говорить, що й не второпаєш!

А Кукурузо напустив на себе серйознiсть i, насупивши брови, каже:

— Нi, — каже, — це озеро скорiше не Лебедине, а Качине, бо лебедi в нас не водяться. Зате качви — як тої ряски.

Валька раптом як зарегоче:

— Ой, держiть мене! Ой, не можу! От дивак! Я ж не про це озеро, а про музику. «Лебедине озеро». Балет композитора Чайковського. Якраз оце зараз передають.

Кукурузове обличчя наче ошпарили. Вся кров, яка тiльки була в його органiзмi, кинулася в обличчя.

— Можна подумать, що я не знаю, — сердито буркнув вiн. — Прекрасно знаю цей знаменитий балет. А про наше озеро я просто так сказав. Для iнтересу… Для смiху.

Я одвернувся. Не можу я дивитися в очi людинi, яка бреше. А Кукурузо брехав зараз безсовiсно. Нiчого вiн не знав, нiякого «Лебединого озера». Бо слух у нього препоганий Спiвати вiн мiг тiльки зi мною. Пiдтягувати. Менi було досадно на Вальку, що вона примусила мого друга так брехати. I, взагалi, чого вона припхалася до нас?

I раптом, нiби пiдслухавши мої думки, Валька рiзким рухом вимкнула приймач i сказала:

— Ви на мене сердитесь, хлопцi, так? Що я влiзла до вас i пристаю, так?.. То я зараз пiду. Ви не сердьтеся. Просто менi хотiлося познайомитися з вами.

I так вона це якось просто сказала, що менi аж стало нiяково. I нi я, нi Кукурузо не знайшли, що вiдповiсти.

Нестайко В. З. Тореадори з Васюківки: трилогія про пригоди двох друзів (Нова авторська редакція з новими епізодами). — К.: А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га, 2004. — 544 с.
 
 
вгору