— Дiло… та й усе…

— Секрет? Так? Секрет? — не вгавала гостроносенька.

— От iще Оксана! Причепилася, як сльота до плота! — вигукнула цибата Валька. — Раз не говорять, значить, секрет.

— Ну, гаразд, не кажiть, не кажiть, хан буде секрет, — погодилася гостроносенька Оксана.

— То ми вам, мабуть, заважатимемо тут? — спитав вожатий.

— Нi, аж до вечора можете буть, — милостиво дозволив Кукурузо.

— Та нi, ми на якусь годинку. Просто хотiлося скупатися й поснiдати на свiжому повпрi, бiля вогнища. Дiвчатка з самого Києва про це мрiють. Он Оксана нiколи в життi не снiдала бiля вогнища, — усмiхнувся вожатий.

— Вона й живої корови нiколи не бачила. Тiльки на картинцi, — пiдморгнув вожатому хлопчина з фотоапаратом.

— Ти дуже багато бачив! От зараз як дам! — кинулася на нього Оксана.

— Брек! Бiй закiнчено! Перемогла Оксана! — вигукнув вожатий. — А тепер — за дiло! Виймайте харчi! Розкладаймо вогнище!

— Тiльки так, — авторитетно пiдтвердив маленький «штурман».

Пiонери одразу загаласували й побiгли до човнiв.

— Ти, Iгоре, займись вогнищем, — сказав вожатий хлопчинi з фотоапаратом. — Ти в нас майстер.

— Ходiмо, я покажу, де хмиз, — по-хазяйськи запропонував Кукурузо. I ми втрьох пiшли в глиб острова. Йшли i, як це завжди буває на початку знайомства, нiяково мовчали — не знали, про що говорити. I раптом Iгор, не розтуляючи рота (ми це добре бачили), голосно чи то бевкнув, чи то гавкнув. I враз десь всерединi в нього заграла музика. Справжня музика. Джаз. Ото знаєте: «Бз-вз, дудль будль, бум-бем, бу-га-га…!» I потiм щось заспiвало жiночим голосом по ненашому… Ми стали i вирячились на Iгоря, мов барани. Що за таке?

Вiн засмiявся i пересунув з-за спини наперед те, що ми весь час вважали за фотоапарат:

— Приймач! На транзисторах, напiвпровiдниках. Це я тiльки у футлярi вiд фотоапарата його змонтував. Бо iншого корпусу не було. Та й зручно. Через плече носити можна.

Он воно що! Так це транзисторний радiоприймач, такий, як у дiда Салимона! Як ми зразу не догадались?

— Гарна штука, — опам’ятавшись, поблажливо сказав Кукурузо. — Скiльки дав?

— Що — дав?

— Заплатив скiльки?

— Нiскiльки. Сам зробив.

— Що-що? — Кукурузо скривився i приклав долоню до вуха, наче недочув. Я хихикнув.

— Сам, кажу, зробив, — серйозно повторив Iгор.

— Ага, — криво посмiхнувся Кукурузо — Ну да. Я ж i питаю: скiльки дав? У нас у сiльмазi «Турист» продається. Тридцять п’ять карбованцiв. Красивий, пiд перламутр. Ну, а цей, звичайно, гiршенький.

— От, дивак, не вiрить. Ну, як хочеш.

З кущiв вийшов вожатий.

— Про що це ви, хлопцi, сперечаєтесь?

— Та нiчого, просто так, — махнув був рукою Кукурузо, але потiм, глянувши знизу на вожатого, раптом єхидно спитав:

— Дядю, а у вас всi пiонери отакi-го… чи тiльки цей?

— А що таке?

— Та нiчого… Просто вiн каже, що оцей приймач сам зробив. Може, ота худенька автомобiль справжнiй сама зробила, а отой «штурман» — «тiлькитак» — у космос лiтав?

— Щодо космосу та автомобiля не скажу, а от приймач вiн дiйсно сам зробив. Це точно. Вiн у нас молодець. У радiогуртку вже третiй рiк. Академiком буде.

Вожатий говорив серйозно, без всяких жартiв. Не вiрити йому було неможливо. Кукурузо одразу скис — насмiшкуватi вогники в очах погасли, куточки губ опустилися.

Я теж був здивований. Менi чомусь завжди здавалося, що всi оi i розумненькi зразковi школярi, якi майструють дiючi моделi атомних криголамiв та лiтакiв, обов’язково повиннi бути хирлявi, заморенi, в окулярах. I обов’язково дивакуватi. А тут перед нами стояв нормальний кирпатенький хлопчина — мускулистий, засмаглий, по всьому видно, фiзкультурник. Якось бiльше уявлявся вiн на спортивному майданчику, серед галасливої ватаги розхристаних хлопцiв, нiж заглиблений у переплутанi тельбухи якогось чудернацького радiоприймача.

Ми мовчали, розгубленi й спантеличенi.

Вожатий пильно подивився на нас i удавано сердито сказав:

— Що ж ви, братця, розпатякались тут, а хмизу не несете? Люди ж голоднi. Ану, давайте швидше!

Це зразу вивело нас iз зацiпенiння Ми кинулися поспiхом (навiть надто вже поспiхом) збирати хмиз. I через хвилину вже тягли на галявину величезнi оберемки. Особливо старався Кукурузо. Вiн тяг такий оберемнще, що я боявсь, щоб у нього пуп не розв’язався.

Цибата дiвчинка Валька, побачивши, захоплено сказала:

— Ого-го!

I я не знаю, вiд чого бiльше був такий червоний Кукурузо, чи вiд напруження, чи вiд того «ого го». Вiн взагалi чогось дуже часто поглядав на оту Вальку. Найшов на кого дивитися! Страшило якесь! Лупате, цибате, витрiшкувате! Тю! Гiрша за Гребенючку у сто разiв’

Всi стояли на галявинi кружка i дивилися, як ловко розпалював Iгор вогнище. Диви, мiський, а вмiє…

Незабаром серед галявини вже лизало небо вогненними язиками велике багаття.

— Ну, а чия черга сьогоднi куховарити? — спитав вожатий.

— Сашкова! — радiсно вигукнула цибата Валька.