— «Не нарушай!» У-у! Зрадник! — пробурмотів я і шпигонув його пальцем у бік. Він одразу прокинувся, схопився і сів, кліпаючи заспаними очима:

— Га? Що?!

— Вставай, бо я вже прокинувся і мені нудно, — спокійно сказав я.

— Тюгу!.. ДурнийІ — і він гепнувся на подушку і заплющив очі.

— Не нарушай! — «міліціонерським» тоном сказав я.

— Одчепись, я спати хочу.

— Ану тебе, соня, — сказав я, скочив з тахти і вийшов на балкон подихати свіжим ранковим повітрям.

А ранок же який! Яскравий, дзвінкий, блискучий, як нова копієчка! І веселий, і га-ла-ла-гомінкий, і співучий… Ох, який же співучий.

— Аве-е Марі-ія, а-аве Ма-арія-я… — печально виспівував з розчиненого вікна високий і чистий хлоп’ячий голос.

І цієї самої миті:

— Джама-а-айка! Джама-айка!.. — бадьоро і весело вигукував на весь район той самий голос із другого вікна.

— Са-анта Лю-учі-ія! Санта Лючія!.. — наче на хвилях, виливався він же з третього. І водночас з четвертого чулося його ж одчайдушне, тужливе і зовсім уже дитяче:

— Мамма, мамма…

Аж мороз по шкірі драв.

Того літа шісідесят п’ятого року кияни захоплювались піснями італійського хлопчика Робертіно Лоретті і майже р кожній квартирі були його пластинки. Зрання линув над містом спів голосистого Робертіно.

«От би нам з Явою такі золоті солов’їні горлянки», — подумав я. Не сушили б ми голови, як прославитися. Стояли б собі на сцені біля рояля, випнувши груди, і тільки роти роззявляли… Але… дзуськи! Нашими голосами лише «Пожар!» і «Рятуйте!» кричати добре. А якщо вже в артисти, то тільки в драматичні. Або в кіно! Оце — да! Оце ми можемо! Кіно! Радість лоскоче мені живіт. Ми ж сьогодні будемо на кіностудії! На справжній кіностудії, де знімають фільми… І побачимо відомих кіноакторів. І як фільми знімають, побачимо… І все-все таке цікаве побачимо!.. Ех! Аж не віриться!

Ява уже встав. Ми хутенько снідаємо і… Які хороші люди вранці! Наче росою вмиті! Бадьорі, гарні, і якісь ніби навіть хрумкі, мов молоді огірочки! А очі в них які! Чисті і свіжі-свіжі, немов квіти, що тільки-но розцвіли.

Ми їдемо в автобусі, я роздивляюся навкруги. І такий у мене настрій гарний. І так я всіх люблю! І так мені добре!..

Бадьорим кроком ми заходимо у двір, де живе у флігелі Валька. Нам треба зайти спершу до неї, а тоді вже до Максима Валер’яновича. Раптом ми бачимо великий гурт хлопців (чоловік двадцять, не менше) і серед них Будку. Всі вони тупцюють якраз біля Вальчиного під’їзду, в щось грають — не проминеш ніяк. Ми нерішуче спинились. І тут Будка помітив нас. Я побачив, як спалахнули в нього очі. Він щось сказав хлопцям, і вони кинулись до нас. Мить — і ми вже оточені з усіх боків.

«Ну, пропали! Ні за цапову душу!» — майнуло в голові.

— Павлушо! За спину! — гукає Ява. Я вмить підскакую до нього і притуляюсь спиною до його спини. Отак, зайнявши «кругову оборону», ми стоїмо, виставивши вперед кулаки. А коло все звужується й звужується, і вже вимахує Будка руками перед Явиним носом і вигукує: «Понесу! У-у, понесу зараз!» І вже я одштовхую в груди довговидого слинявого хлопчину, який налазить на мене. І вже хтось боляче копнув мене по нозі. Ще мить — і почнеться бійка. Та ні, яка там бійка! — побиття, погибель наша… Я уже навіть шкірою відчуваю, як мене зараз битимуть.

І тут раптом Ява говорить дзвінким глузливим голосом:

— Ого, як вас багато! І всі на нас, на двох! От здорово! «Що він говорить? Приб’ють же зараз!» — з жахом думаю я І Будка вже люто сичить крізь зуби: «Ти, гад, поговори! Щас я ак вріжу!» — і вже замахується, аж тут:

— Законно він говорить. Всім кодлом — це не діло. Ти, Будко, з кимсь з одним із них стукнись, по-чесному. Це буде правильно. І благородно, і поквитаєшся… А ми посудимо. Щоб усе за правилами.

То каже високий, чупринистий хлопець років чотирнадцяти, що стоїть десь ззаду, але голова якого вивищується над головами передніх. І Будка опускає руку. Видно, таке рішення йому не подобається, але він не може відмовитися. Він міряє поглядом Яву, потім мене, незадоволено бурчить:

— Гаразд. Тоді я з оцим стукнусь, — і тицяє мене пальцем у плече. — По-моєму, цей дужчий.

Він бреше, бо Ява на вигляд кремезніший за мене, але ніхто не заперечує.

— Ходімо в яр, — каже чупринистий. І всі щільним гуртом, підштовхуючи нас, ідуть до яру. Я йду, і з кожним кроком щось у мене боляче сіпається всередині, опускаючись все нижче й нижче.

«Я! Чому це я?!» — пищить у моїй душі тоненький овечий голосок. Але я мовчу. Я мушу мовчать. Бо я — хлопець.

Ява теж мовчить Я знаю, що він зараз відчуває. Він відчуває себе винним переді мною (адже ж саме він нам’яв Будці вухо, я тільки держав). І Ява дуже переживає, що змушений битися я, а не він. Та хіба він може зараз що-небудь вдіяти? Хіба він може просити, щоб стукався він, а не я? Це ж значить перед усіма визнати мене слабаком, це все одно, що плюнути мені в душу. Ні, він не може цього зробити. Я розумію. І я умру, але не дам себе зганьбити.