— Нічого, —серйозного каже Ява, —і без мене знайдеться кому ловити.
— Але ти згадай, що ти вчора говорив! Навіть не два дні тому, а вчора!
— Так то ж було вчора, а це сьогодні. Життя міняється…
— Між іншим, — кажу, — щоб стати артистом, кажуть, треба мати до цього талант… О!
— Ну про це ти й не говори! Що-що, а таланти в нао з тобою якраз е. Це точно. Думаєш, ти поганим був би артистом? Го-го! Ще яким би артистом був! Всі б аж плакали!
— Плакали б, точно, — гигикнув я. — Бо грошей було б жалко, що заплатили за квитки…
— Дурний! Ти себе просто не знаєш. Думаєш, дарма нас у селі «артистами» називають? Дід Салимон весь же час повторює: «От артисти! Ну й артисти!»
Коли вам в очі кажуть, що ви талант, і переконують у цьому, дуже важко сперечатися. Я пробурмотів щось невиразне і замовк.
Ява тепер говорив без перешкод:
— Артистом таки найлучче буть. Найвеселіше життя в артистів. Музика, пісні, оплески. Не життя, а Першотравневе свято! І — слава! Яка в артистів слава! Найрозумніших академіків так не знають, як артистів. От скажи, ти якогось академіка знаєш? В обличчя?.. От бачиш! А Кадочникова знаєш, Рибникова знаєш, Баталова знаєш, Смоктуновського знаеш, Філіппова знаєш… Та що казать! Кіноартиста, що на екрані навіть раз тільки мелькнув, — усі знають. Він іде по вулиці, і всі пальцями на нього — тиць! тиць! А ти кажеш…
Я змушений був погодитися.
Поговорили ми ще трохи про те, як добре бути знаменитим артистом, і поснули. І наснився мені сон…
Між іншим, сни мені чомусь часто сняться якісь плутані, фантастично-пригодницькі. І я люблю їх розказувати. Ява завжди просить мене: «А розкажи-но, що тобі снилось». І я охоче розказую… Ява заздрить на мої сни (йому сниться якась нісенітниця) і каже, що я у снах більший геній, ніж у житті, І було б для мене, мабуть, добре, якби я завжди спав і не просинався…
Так-от наснилось мені… Буцімто сиджу я посеред сцени на царському троні у якійсь велетенській і смердючій, мов кобеняк діда Салимона, царській шубі. На голові в мене золота корона, в руках замашний дрючок з балабухою на кінці — «скіпетр» зветься.
І з темного залу звідусюди (з партеру і з ярусів) лупають і на мене коров’ячі й баранячі морди. Так, так, на місцях глядачів усюди сидять корови, вівці, барани та інша рогата худоба. І мене це аніскілечки не дивує. Наче так і треба, У першому ряду сидить наша однорога корова Манька, Явина плямиста Контрибуція, цап Жора і колгоспний бугай Петька. І я раз у раз злегка (щоб не помітили інші глядачі) підморгую їм оком, як підморгує артист своїм родичам, що прийшли на спектакль.
Але в основному я сиджу і виголошую якийсь довгий монолог — без слів, але дуже розумний і красивий… Нарешті скінчив і схилив голову, чекаючи оплесків. Та в залі гнітюча тиша. І раптом ярозумію: які тут можуть бути оплески, коли в них, у моїх глядачів, не руки, а ратищ! А де вичули, щоб хтось аплодував ратицями? Чого я, дурний, хвилююсь? Мої ж глядачі просто не можуть аплодувати. Вони можуть тільки мукати, бекати й мекати. Але вони з поваги до мене цього не роблять. Вони мовчать, виказуючи в такий спосіб захоплення моєю грою. Манька і Контрибуція розчулено зітхають. Цап Жора витирає кінчиком бороди очі. А колгоспний бугай Петька, відомий хам і грубіян, плаче, як дитина. Зворушений, я встаю, та замість того, щоб розкланятись, раптом цвьохкаю на весь зал батогом (у мене в руках уже не скіпетр, а батіг!). І глядачі мої з гвалтом зриваються з місць. Мить — і в залі вже порожньо. Нікогісінько. Самі стільці.
Аж тут з-за куліс на сцену виходить Ява… У формі міліціонера.
Грюкаючи чобітьми, крокує до мене і каже:
— Чого нарушаєш? Не нарушать! Бо зараз заберу в район.
Я гнівно дивлюсь на нього:
— Хто дав тобі право так зі мною розмовляти? Я — цар!
— Який же ти в біса цар. Ти — злодій! Ти вкрав годинник у справжнього царя, і от у мене ордер на твій арешт. Товаришу цар, ви заарештовані! — І Ява показує мені якогось папірця.
Мене охоплює страх.
— Яво, — кажу я, — нащо ти це говориш! Ти ж знаєш, як усе було. Це ж випадково.
А він сердито:
— Хто дав тобі, злодію, право, називати мене, представника влади, на «ти»? Оп’ять нарушаєш!
— Вибачте, — кажу я, зовсім спантеличений, — але я думав, що ми з вами друзі.
— Індик думав, — суворо каже Ява і раптом накидає мені на голову якусь ряднину. І я вже зв’язаний, нічого не бачу, не можу ворухнути ні рукою, ні ногою. Якась ниточка від ряднини лоскоче мені обличчя, а я не можу її відкинути. І це так нестерпно, що хочеться крикнути, але крик застряє в горлі і… я прокидаюсь.
Виявляється, по мені повзала муха. Коли я розплющив очі, вона сиділа на кінчику мого носа і потирала від задоволення передні лапки. Я зробив губами — пфуй! — муха злетіла, продзижчала десь під стелею і сіла мені на лоб… Про сон тоді було й думати.
Я сів на тахті і глянув на «міліціонера» Яву. Він мирно спав, підклавши під щоку долоню і прицмокуючи губами, мов немовля.