І от Ява натякає, щоб узяти з троячки на морозиво. Морозива і мені хочеться, але ж то легковажність. Ми ж не на морозиво її берегли. Ми про морозиво не домовлялись. Але ж Ява сьогодні постраждав, ич, тримається за вухо, і очі в нього, як у цуцика, якому придушили хвоста. Я зітхаю і рішуче йду до павільйону. Ява за мною. Сідаємо за столик і замовляємо по сто грамів найдешевшого, «Вершкового». Подумаєш, тринадцять копійок порція! Не збідніємо…
Ми імо з апетитом, прицмокуючи і облизуючи ложечки. Раз у раз Ява прикладає холодну ложечку до вуха. Але що таке сто грамів! Через три хвилини ми вже сидимо перед чистими вилизаними вазочками, в яких, як у дзеркалі, відбиваються наші похнюплені носи. Ява скорботно мацай себе за вухо. Вухо вимагає жертви. Вухові треба ще морозива. Я облизую солодкі губи і — наче з моста у воду — замовляю дві порції пломбіру.
І смачне ж морозиво роблять у Києві, ох і смачне!
Ви думаєте, на пломбірі Явине вухо заспокоїлось? Нічого подібного. Після пломбіру було шоколадне, погім фруктово-ягідне, потім горіхове. . І до кожної порції додайте ще по склянці газводи з сиропом. Дорого обійшлося нам Явине вухо. Майже вся троячка наша загула у тому павільйоні. Лишилися копійки. Я мало не плакав, коли розплачувався.
Ми вийшли з павільйону похитуючись.
Півгодини сиділи ми на лавочці біля павільйону мовчки. Раювали. От якби щодня обідати морозивом! І снідати морозивом, і вечеряти!
Потім Ява глянув ліворуч і сказав:
— Ти думаєш, що ото таке?
Я глянув і сказав:
— Чортове колесо.
— Так чого ж ми сидимо?
— Ходімо.
— А гроші у нас є?
— На чортове ще буде.
Що-що, а на оте колесо я останнього не пожалію. Це для мене просто треба. Я ж у льотчики збираюся. Так що…
Ми якраз добре встигли. Остання кабіна вільна була. Тільки ми сіли, одразу й поїхали. Ого-го! Ух і здорово! Піднімаємось-піднімаємось-піднімаємось… Все у тебе в середині вниз іде. А тоді опускаємось-опускаємось-опускаємось. І все у тебе всередині вгору іде. Ну точнісінько як на літаку! Вгору — це як висоту набирає. Вниз — як на посадку йде. (Я ж таки літав, а що ж ви думали — на «кукурудз-нику» сільгоспавіації, що наші поля обприскував.)
І головне, стоїть те чортове колесо на високій кручі над Дніпром. І таке враження, що ти в справжнісінькому літаку летиш. Далеко внизу Поділ, і Дніпро, і низьке лівобережжя, що ген-ген до крайнеба простяглеся. А онде Труханів острів. Пляж. Ну й людей же там! Як отої комашні. Піску через людей не видно. Нікуди, мабуть, і ступити. Як вони там не роздавлять одне одного. О! А то що таке? Серед дерев стримить… Лишенько! Та то ж… парашутна вишка! Точно! Вона!
Мені ж з тої вишки стрибонуть отак-о треба! Мені просто не можна не стрибонуть. Льотчикам з парашутом стрибати — перше діло. Все одно, як морякам плавать.
— Яво! — кажу. — Бачиш, ондо вишка парашутна? Ми зараз підем стрибонемо з неї.
— Стрибонем. Авжеж, стрибонем, — одразу погодився Ява. — Він хоч і не збирається у льотчики, але з чогось кудись стрибонуть, щось таке встругнути він завжди — за!
РОЗДІЛ IV
Пляж. Каруселя. Утопленик. Незнайомець з тринадцятої квартири
Ми біжимо сходами, що ведуть з «містечка розваг» униз до набережної. Хороші сходи. Але довгі. Хоч і вниз бігти, а все одно захекались.
— Чого бігти! Не встигнем, чи що! — кажу я, а сам думаю: «Треба сили для стрибка берегти. Хто його зна, як воно там буде. Все-таки перший раз!»
Збавили ми хуткість. Пішли.
Внизу чи то ворота, чи то альтанка — щось іаке, і на ньому здоровеннецький кам’яний стовп з якоюсь балабухою на кінці.
— Зажди, — каже Ява. — Тут щось написано.
Ява любив читати різні історичні і меморіальні дошки. Підійшли ми. До стіни пригвинчена мармурова дощечка:
«Пам’ятник на відзнаку
Повернення Києву Магдебурзького права
Споруджено в 1802 р.
Архітектор А. І. Меленський».
Ніколи б не подумав, що то пам’ятник. Я звик, що пам’ятник — це або на коні, або пішака, але обов’язково якийсь герой-полководець чи геній. А тут якесь Магдебурзьке право! Чудасія!
Напис на меморіальній дошці був не одинокий. Крім нього, було ще багато написів. Але вже од руки і значно пізнішого походження. Геть усе Магдебурзьке право було густо списане досить-таки одноманітними формулами:
«Коля + Ляля = любов», «Вася + Оля = любов», «Петя + Нюра = любов», «Толя + Галя = любов» і т. д.
А якийсь один нагармузляв отакенними літерами свою формулу аж метрів за три над землею: «Жека + Льоха = любов». Мабуть, йому довелося для цього принести з дому драбину. Бо аж ніяк не вірилось, щоб у нього було таке довге тіло. По-людському звали його, видно, Альоша, а її — Женя, писав він російською мовою і не знав, що по-українському льоха — це свиня. І вийшло, що він сам себе назвав свинею.
Те, що ніхто з них ніколи не мав п’ятірки з каліграфії, видно з першого погляду — такі кривулі вони понавиводили. І ще було ясно, що одне одного, може, вони й любили, але більше не любили нікого, бо так запаскудили пам’ятник, аж гидко було дивитись.