Ой-ой-йой! Я панічпо глянув на Яву. Він зібрав всі спої сили, одчайдушне рвонувся і… Навіть якби йому довелося залишити своє вухо у дядьковій руці, він все одно б вирвався. Та що вухо! Цієї миті Ява ладен був оддати півголови, навіть півтіла, аби тільки вирватися, втекти з тим, що залишиться, подалі від Вальчиних очей.
Ви ж самі подумайте: після довгої розлуки в першу хвилину побачення, якого ви так чекали, ваша Валечка бачить як (о світе ясний!) якийсь здоровеннецький мурмило держить вас за вухо, мов цуценя. І ви, схиливши голову, жалюгідно висите на своєму вусі, майже не торкаючись землі. Ви, який мріяли про урочисту й хвилюючу мить, коли відчиняться двері, і вона стане на порозі, і здригнуться від радісного подиву волохаті вії, і засяють очі, і запашать рум’янцем щоки. І вона скаже: «Ой’» — а потім: «Ах!» — а потім: «Здрастуй, здрастуй! Це ти? Яка я рада!» І все буде так прекрасно…
Аж замість цього…
О люди добрі!
Наче висірелені з гармати, ми прогуркотіли сходами вниз, вискочили у двір, потім на вулицю і цілий квартал бігли щодуху, не оглядаючись. Лише коли переконались, що за нами ніхто не женеться, одсапуючись, пішли.
Ми йшли, не розбираючи дороги, йшли і мовчали.
З очей Явиних бігли сльози. Він кривився й одвертав од мене обличчя. Та я все розумів. Ява ніколи не плакав! То просто механічно. Просто вухо якимось чином зв’язане з тим органом, що виробляє сльози. І якщо дуже покрутити вухо, то сльози течуть самі собою. І це зовсім не значить, що людина плаче.
Вухо Явине напухло, збільшилося вдвоє і горіло маково.
З таким вухом вдруге пробиватися на побачення годі було й думати.
Ми добре розуміли, що сталося. Сталося жахливе непорозуміння. В тому домі якийсь шалапут розважався тим, що дзвонив у квартири й тікав. А дядько випадково нагодився і, побачивши нашу метушню біля дверей після того, як ми подзвонили, вирішив, що то ми хуліганимо. Все це ми розуміли. Та нам не було легше від цього. Особливо Яві. І не так вухо, як те, що Вальки не побачив і тепер хтозна, чи взагалі побачить.
Я боявся, що він почне в усьому звинувачувати мене, бо якби я зразу подзвоннв, як він просив, і якби не став потім випихати його наперед, — може, нічого й не було б. Проте Ява повівся благородно, він лише мовчав, раз у раз струшуючи з він сльози.
Я хотів його розрадити, але довго не міг придумати, що сказати. Нарешті я сказав:
— Підловити б оте хрюкало, що через нього ми постраждали, і задзвонити б йому у вухо так, щоб він три дні не чув, щоб йому три дні в голові дзвеніло. Щоб знав, як хуліганити! Я б йому як дав!
Але на Яву моє завзяття враження не справило. Я скрушно зітхнув.
Ми пройшли парками над кручею, перейшли через місток і вийшли до кінотеатру «Дніпро».
— О! — радісно вигукнув я, наче той мореплавець, що побачив землю. — Давай же в кіно підем! Тітка ж нам спеціально гроші на це дала! Гайда!
Але Ява, одвернувшися, похмуро буркнув:
— Не хочу!
Тоді я сказав:
— Даремно. Аніж висвічувати отаким вухом на людях, краще посидіти півтори години у темряві в кіно. А за цен час воно стухне.
Так само не дивлячись на мене, Ява буркнув:
— Ходім!
І я швиденько побіг у касу брати квитки.
Дивилися ми «Семеро сміливих», героїчний фільм про полярників. У фільмі весь час шаленів буран, мела хурделиця, і герої, обвішані з носа до черевиків льодяними бурульками, мужньо хекаючи, дряпалися на крижані гори, провалювалися і тягли один одного на пледах. Це неабияк вплинуло на Яву. Коли ми вийшли з кіно, в очах у Яви вже не було тої безнадійної туги і відчаю (хоч вухо мало ще дуже ненормальний вигляд).
Я відчув у животі неприємну смоктущу порожнечу — хотілося вже їсти — і сподівався, що ми зараз поїдемо додому. Але Ява їхати додому категорично відмовився, боявся, щоб тітка не почала розпитувати. Чудило! Можна ж було легко що-небудь вигадати — наприклад, упав і вдарився чи їхав у переповненому автобусі і дверима защемило абощо. Хіба мало нещасних випадків може статися з людиною у такому неспокійному місті, як Київ. Але переконати Яву я не міг. Ми спустилися вниз до Хрещатика. Біля Володимирської гірки, там, де павільйон «Морозиво», Ява спинився. Обережно взявся рукою за вухо і, страдницьки подивившись на мене, сказав:
— Якби холодне прикласти, мабуть, полегшало б… Га? Як ти думаєш?
Я помацав себе за груди і здвигнув плечима. Я знав, на що він натякає. Тітчині гроші ми вже протринькали на кіно. Це ясно. Але в нас ще були гроші. На грудях у мене в потаємній кишені зісподу лежала троячка, півроку збирана мною і Явою троячка, на яку ми покладали великі надії. Ми домовилися витратити її тільки на дуже інтересні або ж заборонені нам втіхи, на які не дасть грошей тітка. Чи то на політ над Києвом на вертольоті, чи то на фільм, на який «до 16 років не дозволяється…» — ми ще самі точно не знали. Оскільки характер у Яви був легковажніший, ніж у мене, і він міг гухнути троячку за півгодини, вирішили, що збсрігатимегься вона в мене і витрачати її будемо тільки за обопільною згодою.