Звичайно, це вам ще не на транзисторах, не на напівпровідниках, але…
Кррекк! — раптом дзвінко на весь клас клацає пружина і, вискочивши з коробочки, б’є знизу Стьопу Карафольку, що сидить перед нами.
Карафолька скрикує.
— У, розтелепа! — шиплю я на Яву. Але пізно! Наче грім з неба, лупає над нами гнівний голос Галини Сидорівни:
— Завгородній і Рень, вийдіть з класу!
Червоні як маки, вилазимо ми з-під парти і один за одним чимчикуємо до дверей. Навчальний рік почався…
ЧАСТИНА ДРУГА
розсказана знову-таки Павлушею Завгороднім
НЕЗНАЙОМЕЦЬ З ТРИНАДЦЯТОЇ КВАРТИРИ,
або
ЗЛОДІЇ ШУКАЮТЬ ПОТЕРПІЛОГО
Пригодницька повість
РОЗДІЛ І
«Е», — сказали ми з Явою
Я поправляю бакенбарди, спинаюся навшпиньки і дивлюсь у дірку в завісі. І серце моє мліє і зупиняється…
Не я перший дивлюсь у дірку. До мене у таку саму дірку зазирали, мабуть, і Щепкін, і Станіславський, і Тарапунька, і Штепсель… Тисячі артистів усіх часів і народів дивились у дірку в завісі. І так само спокійно й весело вмощувалися глядачі по той бік завіси — у залі. І так само скакали дрижаки у душах по цей бік завіси — на сцені. Надто — коли прем’єра.
А у нас сьогодні прем’єра.
— Посунься! Дай я!
Чиясь спітніла гаряча щока рішуче одпихає мою голову від дірки. Це — Стьопа Карафолька. Іншим разом я, може, й не подарував би йому такого нахабства, може, навіть і по шиї дав би, але зараз у мене нема для цього енергії. Вся енергія моя іде на хвилювання.
У звичайному стані, дихаючи, людина спершу вдихає, потім видихає А коли людина хвилюється, вона, по-моєму, тільки видихає. Весь час тільки видихає — не вдихаючи. І де береться для цього повітря в грудях — я не знаю.
Я ходжу по сцені і видихаю. Може ви думаєте, що я один ходжу і видихаю? Авжеж…
Ондо — х-хе… х-хо… х-ху… х-хи… Всі артисти ходять і видихають і здається, що саме од цього вітер гуляє по сцені, хитає декорації, полоще завісу, куряву здіймає з підлоги. Якби наш сільський клуб був не цегляний, а гумовий, він би роздувся як ота первомайська кулька, і давно лопнув би, і всі ми полетіли б у космос — разом з декораціями, з баяністом Мироном Штепою, що дограє зараз останню перед початком польку-кокетку, з морозивницею Дорою Семенівною, з усіма глядачами.
Глядачі! . Ох, глядачі!.. Грім на вашу голову! Ще зовсім недавно це були такі милі, такі близькі хороші люди, які завжди могли допомогти, поспівчувати, підтримати. Микола Іванович, дід Варава, дід Салимон, завклубом Андрій Кекало тітка Ганна, баба Маруся, Грицько Чучеренко, тато, мама. Вони за тебе в огонь, у воду — куди хочеш!
А тепер… Навіть рідна мама тепер не мама, а глядач.
Не було жодної живої душі по цей бік завіси, яка б не хвилювалася. Від учительки літератури Галини Сидорівни, художнього нашого керівника, до гундосого третьокласника Беті Башка (за метрикою Петі Пашка), який одкривав і закривав завісу. Всі хвилювалися. Але найдужче хвилювалися ми — я і Ява Нам було чого хвилюватися. Бо то ми заварили усю цю кашу, ми придумали той театр.
Ми з Явою — Станіславський і Немирович-Данченко оцього нашого сільського МХАТу (чи пак, ВХАТу).
— А що?! А що?! — вимахуючи перед моїм носом руками гарячкував восени Ява. — Хіба ж такий театр можна вшкварити! На весь район!.. Справжній МХАТ! Тільки то Московський, а наш буде — Васюківський художній академічний театр… ВХАТ… А що?! На гастролі їздитимемо… Ондо МХАТ недавно повернувся з Се-Ше-А. Хіба погано?
Та мене не треба було вмовляти. Я був Немирович-Данченко Вмовляти треба було Галину Сидорівну та інше шкільне начальство. Проте й Галину Сидорівну не довелося вмовляти. Вона одразу підтримала нас:
— Молодці, хлопчики! Правильно! Я давно хотіла організувати драмгурток, та все якось не зберуся. Ну, раз ви ініціатори, то складіть список усіх бажаючих. Хлопці ви енергійні — будете старостами гуртка.
Ми дуже поважали себе того дня Ми навіть ні разу не гигикнули і не копнули нікого ногою. Серйозні й солідні, ми ходили по класах і складали список — довжелезний, на два з половиною метри список. Спершу записалася майже вся школа. Добре, що потім, як це завжди буває, дев’яносто процентів відсіялося. Ми так захопилися, що навіть не всіх хотіли записувати. Колі Кагарлицькому Ява сказав:
— Дуже ти якийсь… тихий!.. Не видно тебе й не чуть ніколи. Тебе й на сцені не почують.
І тільки побачивши, як побуряковів від образи Кагарлицький, Ява змилостивився:
— Хіба що статистом будеш, юрбу гратимеш… — і записав.
На першому засіданні гуртка вибирали п’єсу. Вибирали довго. Десятки п’єс перебрали. Від трагедії Шекспіра «Отелло» (яку відхилили через її непедагогічність — занадто вже про любов) до драми Корнійчука «Платон Кречет» (теж про любов, хай йому грець!). Нас навіть почав брати відчай, ми вже подумали, що геть усі п’єси про любов. А навіть коли б про любов було й педагогічне, ми і самі не хотіли про любов. Щоб я вам ото при всьому селі цілувався на сцені з якоюсь Ганькою Гребенючкою!.. Я краще з коровою поцілуюсь!..