…Що він «унутрішній диверсант» (це сказав дід Салимон).
…І якщо він може продати за копійки свою совість, торгуючи нею на базарі, то за хорошу ціну він і Батьківщини не пожаліє (це сказав комсомолець Гриць Чучеренко).
…І жаль, понімаєте, що товариський суд не може присудити всипать, понімаєте, добренько за такі діла, як говорить один хороший чоловік, по западному полушарію! (Це сказав мій тато.)
…Але нічого, тепер вони знатимуть, що про них думає все село (це сказав Іван Іванович Шапка). Бучний був суд.
А після суду до нас підійшов Гришка Бардадим і сказав:
— Молодці, босяки!
І ляснув своїми граблями по потилиці спершу мене, потім Яву.
Коротше кажучи, то був день нашої слави. Слави, про яку ми так довго й безуспішно мріяли.
…Але ми чомусь не відчували тої шаленої радості, про яку мріялося. Чогось нам не того хотілося. …Щось їло наші душі, як іржа залізо. …Якась думка. І коли ми йшли з суду, Ява висловив її.
— Мда, — мовив він задумливо. — Все це добре, але… одні глобулус виводять… космічний. Інші майструюіь щось на транзисторах, напівпровідниках. А ми… — він зітхнув, — тільки підштаники на телевізійну антену вивішувать уміємо. Це й дурень може. Та й не тільки дурень. Навіть мавпа.
— Людиноподібна, — додав я.
.
…І от—уже позаду літо, безтурботне дозвілля. Знову парта, знову кожні сорок п’ять хвилин дзвоник, знову: «Хто не виконав домашнього завдання, піднесіть руку!», «Іди до дошки!», «Вийди з класу!..» Буденне життя колишнього п’ятого, нині шостого «Б».
Я сиджу на своєму звичному місці біля вікна, дивлюсь, як ганяє на подвір’ї наш Собакевич, і думаю…
Я думаю про Книшів — кажуть, вони продають свою нову хату і їдуть кудись на Харківщину. Певно-таки заговорила в них совість після суду. Соромно односельцям в очі дивитися. Може, там, на Харківщині, й людьми стануть.
Он Бурмило ж і пити кинув, і браконьєрський реманент свій поламав і повикидав.
І ще я думаю (не вперше уже): «Чому все-таки Кукурузяка висадився на той острів, що поряд з Високим? Випадково? Збіг обставин? Чи, може, спеціально?»
Я вже питав його.
Мовчить.
Тільки усміхається…
Раптом думки мої порушує голос Галини Сидорівни:
— Рень, до дошки!
І я відчуваю, як мій правий лікоть підскакує вгору — це підводиться, піднімаючи кришку парти, мій сусіда. Мій сусіда і друг Ява (колишній Кукурузо). Аякже, він таки склав переекзаменовку (а що ж ви думаєте!) і теж перейшов до шостого класу.
О, то були дуже напружені дні — після суду.
Спершу я тільки ходив попід вікнами у Ренів і на всіх цикав. На Собакевича: «Цить!» — не гавкай.
На корову Контрибуцію: «Цить!» — не мукай.
На зозулястого півня: «Цить!» — не кукурікай,
Пильнував, щоб ніхто не перешкодив готуватися моєму другові.
А потім я переконав його, що краще готуватися вдвох, що мені теж це необхідно, бо я нічого не знаю.
Спочатку він огинався:
— Не треба мені твоїх жертв!
Але я сказав:
— Та ти що — хочеш бути кращим за мене? Хочеш усе знати, а я, значить, лишайся дурнем неписьменним? Це нечесно, не по-товариському!
І він змушений був погодитись.
Цілий серпень ми готувались вдвох. Не скажу, щоб це було дуже цікаво, цікавіше, наприклад, ніж грати у футбола, у цурки-палки або ловити рибу… Але хто сказав, що для друга треба робити тільки те, що цікаво?
На переекзаменовку я пішов теж разом з Явою. І диктант ми писали удвох.
Галина Сидорівна одразу зрозуміла, чого я прийшов, І сказала:
— Сідай теж пиши, тобі це корисно.
І ви знаєте, я написав гірше, ніж Ява. Він зробив тільки дві помилки, а я три. Недарма він, чортяка, брав з собою «Граматику» на безлюдний острів.
І от тепер він стоїть біля дошки і впевнено пише вправи, І ні разу не помилився.
До речі, я знаю, що в книзі «Робінзон Крузо» лежить у нього папірець з однією адресою.
Навряд чи хтось би став берегти адресу просто собі так, не думаючи з неї скористатися.
Отже, граматика моєму другові ще й, так би мовити, особисто потрібна. Відмінниці безграмотного листа не напишеш. Краще одразу у криницю сторч головою.
— Молодець, Рень, сідай! — каже Галина Сидорівна. І мій друзяка, розімлілий від гордості, повільно йде на місце.
Сівши за парту, Ява кілька хвилин мовчить — поки не вляглися почуття, викликані похвалою вчительки. Потім нахиляється до мене і шепоче:
— Так що — випробуємо?
— Давай, — кажу я.
Ми схиляємося і засовуємо голови під парту. Ява виймав з-за пазухи плоску жерстяну коробочку з-під цукерок, з якої стирчать різні гвинтики, шпунгики і дротинки. Це винайдений нами механічний пристрій для розстібування гудзиків, Офіційної назви він ща не має і зветься поки що умовно «штукакенція» (не «штука» і не «штукенція», а саме «штукакенція», бо кожний винахід обов’язково повинен мати свою назву). Діє «штукакенція» дуже просто прикладаєш до гудзика, натискаєш на кнопку — і готово. Тільки спершу треба, звичайно, завести пружину. І от Ява бере і починає заводити.