І в найновіші останні часи принцип державности підводять під критично-філософські погляди. Так, відомий французький мисленик та історик Іпполіт Тен у своєму найновішому утворі "Les origines de la France contemporaine. Le regime moderne. Т.I, 1891’’ підвів під гостру історично-філософську критику принцип державности, невважаючи на те, що в Франції панує державність республіканська. Критикуючи програму якобінців в часи Великої французької революції (після 1789 р.), Тен доходить до погляду на державність, дуже омежовуючого її централістичну сферу діяння. Він каже, що одна леґальна сфера, одно і єдине призначення державности в тому, щоб вона обороняла державу від знадвірних ворогів, а в суспільстві обороняла людей одних від других. Держава, – каже Тен, – се сторожка собака; розширити її компетенцію далі за натуральну її межу – значиться обернути собаку в вовка. Держава є поперед усього жандарм та солдат. Тим-то держава повинна й пильнувати одного і не дуже вмішуватись в усякі сфери суспільности, не тикаючи скрізь свого носа, куди не слід, та ще й без усякої потреби. Щодо церкви, науки, штуки, промисловости, щодо провінцій, громад, сім’ї, до добродійних закладів, то державі тут подобає тільки одно: назирати, щоби правуючі ними закони не суперечили сутнім цілям державного та суспільного життя і здійснювались без порушення чиїх-небудь прав. Як тільки держава ступає далі за сю межу, вона оступається від свого прямого обов’язку і показує себе доконче поганим здійсником додаткової роботи. Замість того, щоб забезпечити свободу поодинокої діяльности, держава омежовує її або силою направляє її до накинутої для неї цілі. З другого боку, прибільшивши без потреби число своїх завдань, держава перестає займатись деякими з них, як дуже важкими і дуже дорогими для неї, або ще й зміняє й перекручує їх натуру, експлуатує їх ради якоїсь однобічної теорії або не знать якого недобре зрозумілого державного інтересу, а хоч часом воно вийде й добре, то увивається з ним сяк-так, невдатно й невміливо. В держави нема тих могутніх рушителів, під впливом котрих діють приватні суспільства, поодинокі люди; нема в неї місцевого патріотизму, любові до ближніх, релігійного вірування, наукової цікавости. Тим-то держава показується негодящим і промисловником, і купцем, і хліборобом, середнім адміністратором провінції та громад (зовсім як у нас в Росії), нетямущим направильником та руководником церкви й школи, штуки й науки. А тим часом як розповсюднюється державна діяльність, слабшає поодинока й суспільна ініціятива. (Зовсім як у нас на Україні впала вона після знесення автономії Гетьманщини).

Так-то ми бачимо, що д. Пипін, збившись на старе слов’янофільство, помиляється, наддаючи принципові державности вже надто велику суттєву вартість і думаючи, що великоруська державність була причиною та ще й головною того, що в Великоросії утворився якийсь окремний, самостійний історичний культурний тип, якого нема на Україні. Ся помилка і слов’янофілів і інших вийшла не більше, як з гордовитости і гордування своєю великою державою, а не з правдивого розуміння основних сутніх прикмет культурного типу народностей та рас.

Треба ще додати до сього усього, що державність не раз в історії виступала ще як ворожа сила усієї сукупности сутніх коаґентів культури, себто самої культури. Читаємо ж в історії, що за панування такого чи сякого короля впала просвіта й культура, а за такого примічаємо піднесення її. Після деяких війн та ще й довгочасних, яка була, наприклад, тридцятилітня війна, ми примічаємо, що від самої культури зоставались тільки цурпалки культури, котрі годились тільки на насіння дальшого розвитку культури. І багато письменників та вільних мислеників, як заступників ідей тієї вищої й проґресивної культури мусіло випручуватись з рук державности і тікати від неї трохи не за тридев’ять земель в інші царства, спасаючи насіння культури. Так, наприклад, Шіллер, бувши ще в медицинській школі в Віртемберзі і написавши своїх "Розбійників", не видержав деспотизму герцоґа Віртемберзького і мусів з скарбового пансіону втікати, та ще й пішки. Вольтер та Монтеск’є, як звісно, втікали в Англію. В 20-тих роках XIX віку за Реставрації сатирик Кур’є, сей французький Щедрін, мусів утікати в Бельгію і звідтіль розкидав летючими листками свої сатиричні "Памфлети". Англійський письменник Сідні, хоч і подавав голос проти смерти Карла I за панування Кромвеля, мусів прожити, як вигонець, сімнадцять років в Італії, Франції та Швейцарії. Політичні та релігійні твори Мільтона були в Англії спалені рукою ката. Шевченко за свої проґресивні утвори був засланий на десять років у Сибір. Пушкін був вигнаний з Петербурґа на Бессарабію, Лермонтов – на Кавказ. Іспанський Щедрін, сатирик Лара, в 30-тих роках теперішнього віку, через притиски уряду та ще єзуїтського повісився з горя та від зневірености. Ся мартирологія культурників така довга та велика, що її усю й не списати. Словом сказати: державність —се така культура, що часто пригноблює й вбиває саму культуру, се меч з обох боків гострий, а так як державність має в своїх руках знадвірню силу, то й держить в руках вищі культурні коаґенти, підводить їх під свої погляди та свої власні інтереси.