Усяковість мов, – каже св. Августин, – се велике лихо, бо вона відрізняє людей і розспільнює народи нарізно одних від других. Люди (Рим) потягуються рзширяти границі царств і накидати побідженим народам не тільки своє ярмо, але й свою мову. Але скільки для досягнення такої цілі приходиться мати важких війн! Скільки через се пропадає людей, проливається крові! А коли ціль досягнута, то поза границями царства знаходяться ще інші ворожі народи; а коли в кінці всього царство розширено до велетенської міри, то в його власних границях виникають нові війни, нова каламутня. Усі сі лиха такі великі, що про них не можна й думати без великого жалю, а хто се зможе зробити, об тому варто ще більше жалкувати, бо такий чоловік втратив розумність людської натури.

Підвівши під такий погляд принцип людської державности, св. Августин становить проти неї ідеал божеського царства на небі, в ангельському світі, потім на землі, в церкві давніх патріярхів, а в кінці всього – в християнстві, а найбільше в чернецтві та в монастирському аскетичному житті. Погляд св. Августина на супротилежність ідеалу божеського та людського царства, на величність першого і нікчемність другого – по-нашому, песимістичний, але він не минув в історії без сліду та впливу. Ідеал Августинового божеського царства виник потім, коли римські папи прийшли до великої сили, коли взмогання їх власти стало в рівновазі з державністю, а часами і в перевазі над державною властю франкських та германських імператорів, коли папи стали царями і заступниками Христа не землі і роздавали королям корони з своїх рук, себто коли принцип мирської державности підпав під принцип вищий і дужчий: під принцип релігійний та церковний.

У XVIII віці вперше в Англії вільні мисленики виводили принцип державности з принципу позитивної філософії Локка. До того часу в Англії панував давній принцип повстання власти державця від Бога. За часів ряду Кромвеля та ригористів пуританів, сих "військових святих", як їх звали тоді за те, що вони позамикали театри, трохи не зробили з Англії якогось монастиря, назирали через поліцію за норовами городян, як ігумени за ченцями, і трохи не заглядали в горшки, що там варять городяни, і в кінці всього всім обридли, – Фільмер в ті часи написав для оборони монархізму свою книжку "Патріярх", в котрій говорив, що Адам і патріярхи були перші й справдешні державці на землі, і тим-то вдасть державна, королівська, йде від самого Бога. Проти нього виступив Локк і найбільше після нього граф Лейстерський Сідні. Локк виводив у своїй позитивній системі філософії, що в людській душі нема нічого природженого, що душа зроду не більше, як tabula rasa, білий листок паперу, або темний закуток, на котрому, як на дзеркалі, відбиваються знадвірні напечатки, а потім через рефлекс в мозку вже витворяються усякі мислі й ідеї. Тим-то й усяка ідея чи розумова, чи моральна, поперед усього витворяється в самій людській душі під впливом досвіду та знадвірних впечатків і, само по собі розуміється, що й ідея державности та ще й. абсолютної зароджується в людському розумі, а не вложена в нього зроду і, само по собі, не йде вона від Бога. Сідні вияснив сей погляд у своїй книжці "Розмови про праворяд". Він доказав, що державна власть веде початок не від біблійних патріярхів, не від патріярхальної власти батька в сім’ї над дітьми і не від Бога, а має свій початок в народі, в народному людському ґрунті, і він дійшов до такого виводу, що республіка є найбільше натуральна й правдива форма державности.

Слідком за Локком та Сідні пішли потім французькі мисленики XVIII віку Монтеск’є, а найбільше Руссо. Монтеск’є в своєму "Духу законів" уже дійшов до таких тезисів, що державне право й власть повинні належати до усього народу і виходити від нього, себто знизу, а не зверху, від королів, бо в основі держави повинна бути "Рівність і Свобода" усіх людей, – сей, як звісно, девіз Вольтера. Після Монтеск’є виступив далі Руссо ще з гострішою критикою в своїй "Соціяльній умові". Руссо в сьому утворі уложив систему, що люди, виходячи з примітивного дикого становища, постановляють між собою умову державности, не покидаючи своєї природженої свободи і омежовуючи себе й свою свободу взаємними уступствами. Таким побитом верховенство власти в державі повинно належати до народу, і усякі верстви, на котрі ділиться суспільство, неприродне, бо воно доводить до порушення свободи й прав нижчої верстви – народу. Власть у державі доконче повинна бути, але право законодатне й право законоздійснююче не повинні сполучатись в одних і тих самих руках, бо законодатна власть може натворити законів тільки на свою користь, а не на добро усім, а потім, маючи в руках фактичну знадвірню силу, може їх здійснювати, як схоче, а се допроваджує до зловжитків та до тиранії. Впливова сила філософії англійських позитивістів та французьких мислеників була така велика, що вона, як звісно, змінила в Західній Європі абсолютні монархії на монархії конституційні і на республіки.

Так само і в філософському умогляді Геґеля ми бачимо залежність принципу державности від його системи пантеїстичної філософії, по котрій з "Абсолюта" чи з "Абсолютної Ідеї" виникає поневолі усей розвиток природи й людськости поступіньово, ступінь за ступінем від нижчої до найвищої форми, і державність виникає, як невипручна форма людського розвитку, але не найвища, бо, як думає Геґель, вища за неї форма розвитку Абсоютної Ідеї в людськости є фазис науковий та філософський.