Ще Костомаров у своїй статті "Мисли о федеративном начале древней Руси" показав потрібність порівнюючої етнографії для історії і що історія народу повинна починатись доконче з сього – "з правдивих етнографічних відмін та прикмет". "Треба, – каже Костомаров, – вислідити всі коліна руської народности в цілій сукупности відмінних прикмет. Треба вислідити мови й вимови, спосіб забудування й самого життя, одежу, харч, звичаї, обряди, самий тип і фізіономію народів, і тоді тільки можна добратись до правдивого розуміння історичного життя народів."

І справді, порівнююча етнографія та антропологія дали б багато цікавих і докладних виводів і для історії і для науки взагалі. Ми покажемо взагалі деякі факти, котрі самі, сказати б, намагаються на запитання. Від чого, наприклад, у всіх слов’ян, навіть у білорусів і чорнорусів справляється звісний обряд "свят-вечора" чи "куті та озвару" в вечері перед Різдвом і перед Водохрещям, а в великоросів і в болгар його нема? Чи не скасувала його фінсько-татарська раса, примішана до слов’ян у Великоросії та в Болгарії, куди зайшло, як звісно, з Ками та Волги угро-фінське плем’я болгар, завоювало задунайських слов’ян і змішалось з ними? Може бути, що в сій фінсько-татарській расі не було язичеського слов’янського празника повертання сонця на весну, празника Коляди, і вона, через свою примішку та через свій вплив, обернула се велике слов’янське свято, сей великий "святий вечір" на будень або на маленьке свято з півкружечком, яким тепер є великоруський "сочельник". Цікаво б знати, де йде на схід та на північ у Білорусії та Чорнорусії границя куті та озвару, сього празника свят-вечора, і для українців, і для білорусів та чорнорусів і для поляків? Від чого великоруські звісні "билини" своїми багатьма мотивами схожі на мотиви пісень і билин сибірських татар та киргизів, як показував Влад. Стасов і як показує "Русский вестник" (1890 р., вересень), і то билини київського циклу про князя Владимира, про Добриню Никитича, билини, що опинились на далекій півночі в Архангельщині та Вологодчині, вже й геть-то далеко від Києва? Нам, наприклад, кидається в вічі великоруський жіночий убір для голови, звісний "кокошник", схожий формою на півмісяця, а сей кокошник носить увесь Китай, як китайські молодиці, так і чоловіки. Звідкіль він узявся і хто його заніс доконче в центральну і східну Великоросію, бо в Орловській та Калузькій губернії молодиці зав’язують голову хустками зовсім по-українському та білоруському звичаю? Мандрівці по Сибірі запримітили в Алтайських горах на південь від озера Байкал у монгольських народців характерну сорочку з пазухою навскоси, яку ми бачимо скрізь на великоросах. Який зв’язок між сею формою костюму в таких далеких краях? По фотографіях грузинських ми примічаємо на грузинках убір на голові, дуже схожий, коли не зовсім такий, як українська жіноча намітка на очіпку. Друга форма грузинського жіночого убору – вінчик з серпанком на плечах знову схожий на українську дівочу кибалку та на ту ж саму намітку. А намітка – убір давній і поважний на Україні. Хоч вона вже й виводиться, але баби держать її на смерть і кажуть, що сама богородиця ходила в намітці. Від чого звісні широкі шкуряні пояси, обкладані чудовими бляшками, ті череси, що їх носять русини в Карпатах, схожі з поясами хорватів? А з літописей ми знаємо, що карпатське плем’я русинів звалося хорватами. Чи не жили серби-хорвати колись поза Карпатами поруч з карпатськими русинами, чи не відтиснули їх на південь мадяри? Де, наприклад, взялися на північній Великій Руси на селянських свитах, на грудях нашиті смужки, зовсім як на венгерських свитках, котрі ми бачимо в делікатнішому фасоні на російських гузарах, вже як військовий мундир? І чого ті перетички носять в тих краях, де місцеві назвища, як Вологда, Вичегда й інші, як дізнались вчені, мають в собі мадярські суфікси? Де взялася в Новгородській губернії мова, дуже схожа, як показав Костомаров, з українською? Де взялися в Тверській губернії в західних повітах, прилягаючих до Новгородської, слова і цілі фрази спеціяльно українські, як напр.: "що я кажу" – замість: "что я говорю", а найбільше те характерне українське: що, тоді як уся Білорусія й Чорна Русь вживає што ? (Дивись: "Этнографический сборник" – Сказки Тверской губ.). Нам траплялося бачити солдатів з Новгородської губернії й розмовляти з ними. Вони вчинили в нас таке вражіння, як і в покійного Костомарова, своєю схожістю з українцями: вимова в їх великоруськім язиці чисто українська; багато форм язика так само українських: вони говорять так як українці, котрі недавно вивчились по-великоруськи, якраз так, як говорять по-великоруськи солдати з українців; їх тип, темні невеличкі очі, темнувата фарба тіла, їх плавка не хапна жестикуляція – все чисто скидається на гроднянського або волинського українця так, що ми спитали мимохіть, чи ті солдати часом не з Гроднянської або Волинської губернії? Звідкіль вийшла така схожість?

Порівнююча етнографія може показати ту стежку, котрою посувалось псковсько-новгородське плем’я з Південної давньої Руси до самого Новгорода, а від Новгорода пустило колонії й селитьби по далекій півночі в Архангельській, Вологодській, В’ятській та Пермській губерніях. Сю стежку вже й тепер назначає порівнююча етнографія й антропологія, хоч вона ще дуже слаба. Українське плем’я найдалі посунолось визубнем на північ у Гроднянській губернії, де воно доходить поза Слоним до Білостока. Гроднянські українці носять чорну свиту і чорну низеньку смушеву шапку з суконним синім або чорним закругляним вершком. Зараз за ними на півночі наступають чорноруси в Віленській губернії та в Новогрудському повіті Мінської губернії з таким самим смуглуватим типом, з таким самим темним костюмом, як і гроднянські українці, але вже з дзеканням у вимові, хоч їх лексика в мові більше українська, ніж білорусів Могилівської губернії; вони переходять Західну Двіну і доходять до Псковщини, де вже стежка до Новгорода, і на північ поза центральною Великоросією до Уралу вся обсипана українськими словами вже у великоруському язиці, ніби якимись послідками й окаменілостями давнього язика сього краю, чого ми не примічаємо в центарльній Великоросії, в давній землі Суздальсько-Ростовській та Московській. Треба подивитись на спис таких архаїчних слів, приложених до збірника північних "Билин", виданих Гільфердинґом, де ви стрінете такі спеціяльні українські слова, як напр.: "скриня", "вєхоть", "віхоть" і т.д. Як говорять самовидці, що пробували в тих краях, тип людности тих країв темнуватий, з темнуватими південними очима, і навіть можна примітити, де сей тип сходиться з центральним великоруським, неначе неоднакова вода з двох річок зливається докупи. Звісний великоруський цикл "билин" дуже давніх, записаний Рибниковим та Гільфердинґом, зберігся на далекій давній Новгородській землі між її давніми колоністами в Архангельській та Вологодській губернії. А в сих "билинах" оповідається про давній Київ, про князя Володимира, про його двір, про його двірських богатирів, про Добриню Никитича й інших. Хоч Влад. Стасов і інші вчені доказують, що в тих билинах Київ виходить якийсь мітичний, і що в них багато дечого, перейнятого з пісень сибірських татар, але все-таки видно, що ґрунт у билинах – історичний, що в них виспівуються герої, записані в літописях, що колись прапредки новгородців та архангельців жили в Київщині, бачили двір князя Володимира, його тереми, його пири, і, зайшовши на далеку північ, вдержали до нашого часу сі неначе б археологічні скаменілости, котрі може колись утворились коло давнього Києва, занесені від Києва на північ. Так-то треба сказати, що порівнююча етнографія та антропологія багато дала б і для науки і для нас українців цікавих і корисних добутків. Антропологи недавно вислідили, наприклад, що в Віртемберзі в німецькій расі є два антропологічні типи: один тип черепів тевтонський, німецький, а другий римський.