— Ой моя ти горличко, моя ти перепілочко, моя щебетушечко! Ой як же я тебе люблю! І вночі не їм, і вдень не сплю, так тебе люблю! — починає Антін верзти свої залицяння, перевертаючи ніч на день в приказці.

— Та одчепись ти од мене! Ти мене любиш, а я тебе зовсім не люблю, — каже проворна дівчина й сміється. — Хто ж пак уночі їсть? Вночі люде сплять, а не їдять.

— Мабуть, учора любила, а сьогодні вже й перестала.

— Та я й учора не думала тебе любити. Причепись до кого багатшого, он до Олени, або що, — каже дівчина, показуючи на Олену.

— Коли Олена бриклива, а ти плоха, некуслива: тим-то я тебе й кохаю, — каже Антін.

Дівчата знають про Антонові жарти й знущаються над ним таки без церемонії.

— То й я стану куслива, як Олена, — каже дівчина.

— А на, вкуси мене! Я, господи, як люблю, як дівчата кусаються, моя ти зозуле рябенька, моя курочко зозуляста! — каже Антін.

Антін пристає до красуні Олени, котра йому. дуже подобалась. Він починає щебетать і до неї, сипле, як з торби, такі самі компліменти. Олена трохи сердита, натуриста й палка. Вона не в гуморі й одрізує Антонові дуже різко. Антін змінює тон компліментів. Сипляться вже інші залицяння, вже не такі делікатні…

— Ти мене любила три дні, а я тебе зовсім таки ні. Моя ти задрипана посмітюхо! Ти та птаха, що курчата хапає (ворона); ти той соловейко, що в болоті співає тоненько (жаба), ти та птиця з полив’яним носом, що тих соловейків клює (чапля).

Як часом Антін розсердиться на яку-небудь дівчину за те, що вона одвертає од його лице й не хоче з ним говорити, тоді він починає сипати компліменти зовсім-таки не делікатні.

— Ти петербурзька корова, херсонська дрохва. Ой, не люблять мене сьогодні дівчата! Піду та з горя в Росі втоплюся, або візьму вірвечку та на колисці повішусь ще й ногами дриґатиму до самісінького вечора, поки не здохну, та з колиски просто в пекло чортам на сніданок.

— То йди та топись! Стрибай з скелі в Рось!-кажуть йому дівчата.

Антін робить плаксиву міну.

— Так мене дівчата люблять, що я за кулаками й світу не бачу, — промовляє він, скривившись.

— Ану, заплач!-сміються парубки.

Антін надуває губи й починає пхикать, як пхикають маленькі діти, та все гірше та гірше. Він розквасив губи і втирає очі кулаками та щиколотками по-дитячій. Він удає дитяче пхикання, дитячий плач натурально до найвищої міри. його лице плаче, от-от заридає, заллється, дитячим плачем, а очі сміються. Він лукаво й хитро позирає з-під кулаків на дівчат. Дівчата регочуться. Кожний актьор позавидував би його жартовливому плачу й смішним очам.

Давши покій красуні Олені й іншим кращим дівчатам, Антін вибирає нову жертву для своїх жартів в іншому стилі. Йому припала охота жартувать, неначе в йому засіло сім дідьків жарту й не дають йому спокою ані на одну хвилину. Він вибирає між дівчатами найпоганшу, Варку. Підступивши до неї близенько, Антін складає кулаки й, згорнувши руки навхрест, б’є ними з усієї сили себе в груди так міцно, що груди аж гудуть, мов порожнє барило. Антін зітхає так глибоко, неначе його вразило якесь велике горе. Закинувши голову назад, він пускає очі під лоб, ще раз глибоко з самого дна зітхнувши, мов ковальський міх, вимовляє неначе од великої туги: ох! 382

Його ворушливе лице, його очі так виразно виявляють Тугу, що, глянувши на його, несамохіть подумаєш: пропаде Антін од безнадійного кохання! він сам собі смерть заподіє.

Варка розуміє Антонові смішки, націлені на неї, і од-пихає його рукою. Вона нервова, поважна й сердита; жартів вона не любе.

— Одчепись од мене, сатано! — гукає сердито Варка.

— Ой, вмру, таки сьогодні ввечері вмру за тобою! Побачиш! Вмру! не діжду, поки й сонце зайде, серденько моє, моя зіронько, моя ти цокотушечко, моя щебетушечко! — щебече Антін найделікатнішим солоденьким тихим тоном і наближає своє лице трохи не до самісінького Вар" чийого лиця.

— Про мене, вмирай хоч і заразі Не буду за тобою плакати, — каже Варка, оступаючись на один ступінь од Антона.

Антін трохи ніби зобидився й кидає стріли Купідона вже з другого лука.

— Ой ти моя Мелетрисо Кирбитівно, моя Мелегеріе Султанівно! Ой ти ж моя вершо в болоті, моя турецька скрипочко! Ой господи, як я тебе люблю! Так люблю, як собака цибулю: така ти молоденька, що вже тебе вкрила цвіль та пліснява!

Варка сердиться; вона починає лаятись не на жарти. Антін бачить, що непереливки, боїться, щоб не переборщить. Він знає міру, знає, що од Варки час оступиться. Він знов іде до Олени.

— Ой серденько! хоч подивись на мене чорними оченьками.

Олена одвертає голову й дивиться вбік.

— Дівчата! котра мене любить, та на мене не дивиться, — командує Антін.

Олена швидко повертає голову, але дивиться скоса на Антона; вона дає тим знак, що не любить Антона.

— Аба! таки подивилась на мене хоч скоса, не втерпіла. А що! Я таки знав, що ти мене любиш, та тільки соромишся на мене дивитись, — просто каже Антін.

На парубків, навіть на своїх приятелів на гулянці Антін сипле епітетами, зовсім вже не делікатними й не дуже приємними.