Про УКРЛІТ.ORG

Українські гумористи та штукарі

C. 14
Скачати текст твору: txt (340 КБ) pdf (248 КБ)

Calibri

-A A A+

Як було якийсь парубок просе його до танців, то він каже: "А зась тобі! нечля тобі зо мною танцювать".

Одначе Антін часом було й танцює, хоч це траплялося рідко, при виняткових випадках: танцює він було в нашій пекарні, як часом у світлиці будлі-хто з паннів вигравав на фортеп’яні жваві мелодії до танців або як часом було чехи забредуть у містечко й грають у нашій прихожій. Тоді він танцює по-своєму, придаючи танцям свій природжений жарт: то був комічний танець-скажений козачок з додатками якогось танцю — зіг-заг, якихось неймовірних викрутасів власної вигадки.

Раз мій панотець видавав свою сестру заміж. Весілля справляли в нашому домі. В понеділок, цебто другого дня після весілля, музики ще грали для старих. Вікна й двері були поодчинені настіж. В пекарні було виразно чути мелодії до танців, а там зійшлася своя публіка: погоничі, все не стеблівські, з близьких сіл, сусіди шляхтичі з жінками, що зайшли на хвилину подивитись на весілля. В одчинені вікна пекарні заглядали з двору дівчата, котрі збіглися послухать музик та подивиться на весілля.

Публіка для Антона готова; глядачів багацько. Жваві музики аж підбивають до танців. В Антона в ногах задрижали жижки. Він починає жартувать, він веселий. Увага усієї публіки звернута на його, підбиває його, електризує. Антін, певно, почуває ту електричність вважливих очей і раптом розпочинає танець. Починає він звичайного козачка, але в його з простого козачка виходить щось чортяче, скажене, таке, що танцюрист трохи не на голові ходить. Антін пустує, як хлопець. Він відбиває тропака, садить гопака, впаде навприсідки і вмить підскочить вгору, кидається на всі боки, неначе птиця, що кидається в вікна; то знов впаде навприсідки по хаті жваво, швидко, неначе резинова опука качається по землі й при тому розкидає ногами то назад, то вперед, то брикається вбік, наче прудкий павук-косар. Він підскакує, мов знавіснів од танців, махає руками, підіймає руки до стелі й раптом хапком, кулею падає навприсідки, то знов стає на руках, одкидає обидві нозі назад, неначе брикає ними трохи не під стелю, як брикають молоді лошата, виграваючи на степу. Він неначе вже танцює руками, а ноги метляються зверху на повітрі. Сатана, істино сатана! Яка дивовижна прудкість, яка жвавість в його цупких, як резина, мускулах, в його нервах! Яка енергія весела, живуча, комічна! Мабуть, так скажено танцювали запорожці після вдатного походу на татар або турків.

Антін Радивиловський — це тип нервового українця, яких у нас чимало трапляється по селах. В кожній жилі цього цупкого, еластичного організму неначе б’є й ворушиться живе джерело самої живої натури. І прориваються ті збитки живоття наверх через нерзи, через рушіння, через миги та жести. Антін пригадує мені в своїх скажених танцях зручних і в’юнких чорноморських козаків-пластунів, їх дивовижну джигітовку й танці-козачки, котрі мені й доводилось бачить. Він тип нервово-ворушливого надзвичайно жвавого степового українця. Цей тип виглядів, викохав, вигодував широкий сухий вольний степ, потайний, небезпечний, повний бродячого народу, дикої татарви, повний потаємних пригод та притичин, як те синє вольне море викохало сміливих піратів нормаяців; той степ, де колись треба було залягати в траві, в тирсі, як залягає лев в бенгальських очеретах, де треба було щогодини стерегтися ворога, підстерегать, закрадатись нечуйною тихою котячою ходою, плазувать на животі по-гадю-чому, як плазують і тепер чорноморські кубанські пластуни, кидаться на ворога одним скоком лева та тигра й хапать за шию ворога пальцями, як обценьками. Українець цього типу жилавий, нервовний, прудкий, проворний, говорючий, красномовний, навіть трохи крикливий і лепетливий, мов провансалець або араб, цей син далекого Сходу.

Антін розходився й танцював, ніби забивши собі па-мороки. На прилавку в пекарні коло порога під мисником був складений купами посуд: тарілки, тарілочки, вази й усякі миски та полумиски, взяті набір на час весілля в єврейській крамниці. Антін налетів на прилавок, як вихор, хвицнув ногами під прилавок і підкинув його вгору з усієї сили. Прилавок з посудом затріщав, загув і неначе крикнув, полетів трохи не під стелю. Тарілки, тарілочки, миски й полумиски посипались, мов град, на Антона.

Він схопився й склав долоні на грудях, як на молитві, маючи вид смиренний, покаянний, ніби він ішов на сповідь.

— Ой лишечко! Ой, чого ж це я накоїв! Ой, що ж мені тепер за це буде! Ой гвулт! тателе, мамеле, чортиле, біселе! Пропав я на віки вічні! Тепер же мене зашлють у монастир на покуту на рік за слимака. Ой, не дадуть же мені брикать у монастирі, — репетує Антін плаксивим голосом, схиливши голову.

Постояв він трохи, постояв, поквилив, потім прожогом кинувся до порога в куток, де стояли рогачі, кочерги, лопати й макогін, вхопив макогона. Завернувши руки назад за спину й стоячи на черепках, наче на руїнах зруйнованого Карфагена, він починає немилосердно лупить себе ззаду макогоном.

— Оце ж тобі, шельмо! Ото ж тобі покута, ледащо! А не дурій, а не дурій! не пустуй, не бий посуду! Так тобі й треба! Бий його лучче! Ой, не буду більше, їй-богу, не буду! І батечку, і голубчику, помилуй! Не буду більше! — кричить Антін і лупить себе вже з другого боку. Сам б’є себе, сам приказує, сам і плаче: він сам собі кат і жертва.

 
 
вгору