Оце було виїжджаємо за село. Проти нас іде знайомий Антонові селянин, таки стеблівський.

— Дядьку! чи ти пак знаєш, що трапилося в нас у містечку? — кричить до його Антін стривоженим голосом. — Там твоя хата горить!

— Ой боже мій!-криконе з нестямки од страху селянин, і його очі одразу неначе погаснуть од ляку. Він обертає каламутний погляд на село. Над селом, при ясному небі, нігде не видно ні найменшої смужки диму. Селянин, зрозумівши жарт, оглядається і сипле навздогінці Антонові страшний проклін. Антін оглядається й регочеться.

От їде шляхом проти нас другий селянин; лежачи на возі, він апатично махає батогом, поганяючи воли.

— Дядьку, чи ти ба! В тебе вісь у колесі, — кричить до його раптом Антін.

Дядько схвачується мов опечений. Він спотання не добрався до правдивої тями того Антонового жарту. Од надзвичайної швидкості дрібно сказаного жарту дядькові здалося, що колесо спало з осі. Він в одну мить оглядає всі колеса, — всі колеса на своєму місці, і, як слід, усі осі в колесах. Дядько зараз стямкував, що то був жарт, і його лайка десь далеко вже гуде позад нас за стовпом куряви. Антін регочеться.

Знов їде проти нас на возі молодий парубчак.

— Хлопче! В тебе голова в шапці! — кричить до його Антін.

Парубчакові здається, що він загубив шапку. Він лапає рукою шапку — шапка на своєму місці.

От з-за гори виїжджає здорова єврейська богуславська балагула, запряжена парою сухоребрих шкап. Євреї вертаються з ярмарку. В балагулі густо-прегусто єврейських голов, неначе маківок на грядці. Висока пелехата балагула чорніє на горбу й важко хилитається на обидва боки, неначе верблюд у пустині. Вона наближається помаленьку. Замордовані шкапи ледве біжать підтюпцем. Антін придержує коні. Балагула напхана євреями, мов бочка платаними судаками. В будці на почестиаому місці сидять старі "хусити" з пейсами, з довгими сивими бородами, в блискучих чорних каптанах. Проти їх рядок єврейок сидить на якихось мішках, сидять два молоді євреї, спустивши ноги з балагули. На козлах попліч з погоничем причепились ще два дуже вбогі та обідрані крамарі, неначе круки або галки вчепились за гілки дерева пазурями. Балагула, коливаючись, хилитає й усю масу живих тіл;

вона рипить, скрипить, стукотить, гуде на ході; єврейські ноги теліпаються по обидва боки, ніби живі маятники того струмента. Євреї балакають голосно, неначе кричать, ге-гають, мов гуси на ставку восени. Уся балагула з євреями має вид якогось міфічного казчаного чудного та шумливого звіра, про якого розказують в казках.

Антін їде зумисне помалесеньку, ледве сунеться. Над’їхавши близько до балагули, Антін швидко, жваво починає лічити євреїв, починаючи од самого найменшого чину,. од погонича, і тикає на кожного пальцем: раз, два, три, чотири, п’ять… десять, одинадцять, дванадцять. Перелічування з показуванням Антонового пальця доторкується до вищих чинів, хуситів. Вищі чини не видержують цієї штуки. Євреї вважають за гріх перелічувати людей, як гусей або свиней; хусити починають лаяться, за ними лаються й єврейки, лається й погонич. Балагула роздратована; починається трохи не бунт. Уся балагула зашвар-готіла, загегала, наче роздратоване стадо гусей: "А гігра шварц ур! ферфлюхтер! матері твої чорт! свиня!"-лається вся балагула. Молоді євреї налагодились скочить з балагули й показують кулаки.

Антін бачить усе те. Він обертається, бере в руки кінчик поли, робить свиняче вухо й тріпає цим вухом до балагули. Євреї не видержують. Балагула спиняється. Один молодий єврей, почуваючи за своєю спиною масову силу, набирається сміливості й зскакує додолу: це був знак, що терпець увірвався, і євреї у такому випадку кидаються масою, піднімають страшний ґвалт, б’ються й навіть щипаються.

Антін бачить, що вже нажартувався доволі, махає батогом по конях. Коні шарпнули й побігли швидко, скоком. Євреї ще шваргочуть та репетують, але вже Антонів і слід щез.

От проти нас плуганиться воловий віз. Воли ледве переставляють ноги. Поганяє чоловік, а за його спиною вподовж усього воза рядком сидять на соломі, підобгавши ноги, молодиці з горшками, мисками, з глечиками й усяким крамом.

— Дядьку! а що, не продав усіх молодиць на ярмарку та й додому везеш? — кричить до дядька Антін.

— Ні! Коли хочеш, купи в мене зо дві; недорого заправлю!-флегматичне обзивається з воза дядько.

— Продай мені оту стару беззубу бабу, що в тебе за спиною сидить! — гукає Антін.

— А що даси?

— Дам три шаги без двох щагіві— каже Антін.

— Не продам. Дешево даєш. Ця баба дорога. Нехай зостається на насіння, — обзивається дядько з кіптяги куряви за возом.

І такі жарти Антін справляє цілісіньку дорогу, неначе в йому сидить дідько й вищиряє смішні зуби.

От Антін Радивиловський серед дівчат в їх кружку чи на роботі, чи на гулянці — на музиках під орандою, або на весіллях. Дівчата мають його за рівню, вважають на його як на парубка, а не панича. Антін розходжується перед дівчатами, як чорт на заутрені. Коло корчми в неділю по обіді збираються дівчата й хлопці на музики. Антін пристає до гурту. Примітивши одну між ними найкращу, Антін приступає до неї з залицянням та такими компліментами, з якими парубок не приступає до дівчат при людях. Він наближає своє лице трохи не до самісінького її лиця, піднімає долоні вгору, хилитає головою й робить дуже солодку міну. Його уста осміхаються, і зуби блищать. Антін по своїй вдачі естет: він любе красу й розуміє гарність форм і в природі, і в людині, а більше од усього — в дівчатах.