— Чого там тобі «стара»!? — крикнула Леміщиха. — А яка тобі недогода в Зосі?

— Як її звуть? — спитав Лемішка, підіймаючи один край рота.

— Зося, — одказав син твердо.

— Який же піп дав їй таке химерне імення? — опитав батько.

— Та вже ж не православний піп хрестив її, коли вона зветься Зося. Але що мені до того, коли я її люблю?..

— То ти й справді її любиш і хочеш оженитись з нею? Я думав, ти жартуєш.

— Ні, тату, не жартую, бо вже питав її про ту справу і вона мені дала слово.

— Чому б пак і не дати… Гм!.. — одказав ледве чутним голосом Лемішка, потім устав з місця і, взявшись за потилицю, став никати од кутка до кутка. — То був нещасливий, важкий день, коли я тебе оддав до школи! — додав він потім згодом якось сумно.

— Чого ж, тату? — спитав син. — Хиба ви жалкуєте, що я чоловіком став?

— А ми ж хіба вже й не люди? — гримнув батько на сина, піднявши голову. — А чи ти знаєш, що в твого тестенька Пшепшинського довгів на ціле місто? Чи не хоче оце він моїми грішми розплатитись з жидами?

— Тату, так не годиться говорити!

— Чому ж не годиться говорити, поки ще до вінця не дійшли? Ні, сину; сядь лише та порадься з батьком, з матір’ю. Хоч я чоловік і простий, але я тобі не ворог. Я твій батько, хоч ти зневажаєш і мене, і ввесь наш простий рід. Пшепшинський — голий, як пень. Він і їсть, і п’є, і дочок своїх зодягає й годує набор, поки жиди йому вірять і його бояться. Од мене він не покріпиться ні на один шаг. Дулю візьме од мене під самий ніс!

— Тату, коли не даєте, то й не лайте. Я беру жінку на свої руки і буду сам її зодягати на свої засоби.

— На твої, сину, засоби не можна гаразд зодягти й наймички, не тільки жінки, та ще й Зосі. Глянь на Пшепшинськівен! яких вони суконь тільки не носять! чого вони на голови не начіпляють! Хіба ж ти не знаєш польок? Та вони б тобі понатягали й понапинали на себе всі магазини, всі крамниці, які є на світі! З своєю Зосею і ти, сину, будеш таким голодранцем, як її батечко. Вона панського, та ще й польського виховання й заводу. А та польська дрібна шляхта ладна пнутись з останніх злиднів, щоб тільки пустити ману на людські очі.

— Зося дуже розумна, тату. Вона того не схоче зробити: в неї є доволі тями в голові.

— Я ще не бачив таких розумних шляхтянок. Вони до розуму доходять, аж як волос посивіє. Прості польки, не панії — ті гарні люди, хазяйновиті: слова нема про це.

— Чого це ти, старий, розходився? — промовила мати. — Чому ж і не вбиратись молодій панії, та ще й хороше?

— Стара! нам час про домовину дбати, а тобі й досі на думці казна-що! Якиме, твоя Зоська схоче по-панській жити. Я й те добре розумію. Спатиме вона до півдня, снідатиме в наші обіди, обідатиме в наш полудень. Коло неї треба тупцяння, панькання та біганини. Вона наставить коло себе слуг, заведе тих паскудних лакеїв, щоб вони подавали їй, на що тільки впаде її око. Та готуй їй чай, та готуй їй каву, та пундики, та ласощі! А в нас наймичками не поле засіяно. Одна в нас наймичка, та й та вміє ходити тільки коло нашої печі. Будеш ти, синку, для своєї панії шукати і наймички панни і лакея панка. Ось побачиш!

— Не журись, Якиме! — сказала мати. — Коли вона буде нас поважати та не вередуватиме, то я сама наварю їй і кави, й чаю.

— Чи потрапиш же ти на старість служити за наймичку, та ще й для своєї невістки? — спитав грізно Лемішка. — Ти будеш їй потурати. Вона тепер ходить пішки або їздить на громадських та злодійських конях; а од тебе, сину, вона вимагатиме добрих коней, панського погонича; вона тобі схоче бити байдики, баляндраси та шляхетські усякові витрембаси, а ти їй тільки настачай! О, я придивився на своєму довгому віку до всяких людей, шляхетську вдачу добре знаю! А як помруть твої батьки, піде тоді наше добро, наша праця марно! Її легковажна рука, сину, розвіє, як полову, ту копійчину, що ми з старою цілий вик складали, добували потом, заробляли простими, чорними руками. Коли б же дав господь, щоб я помилився, щоб моє ні однісіньке слово не справдилось! Коли б тобі, сину, не довелось горювати і в чинах, і в хрестах! Оженися, синку, з нашою дівчиною, таки з міщанкою! Чи мало ж тепер їх ходить вже і в сукнях! Вона буде проста, трохи не така, яка була й твоя мати. А хто ж скаже, що Лемішка не був щасливий з твоєю матір’ю? Вбереш її по-панській — вона тобі і привчиться до панських звичаїв, навчиться й штокати по-московській. Чого вже, чого, а панувати, то наука дуже легка! Аби грошей доволі!

— Е, ні, тату! Чи тямитиме ж міщанка, хоч і в сукні, як повести себе так, як панія з батька, з діда?

— Не вмітиме так вертіти хвостом та крутити головою, як уміють Люцина та Рузя, — перебив синові батько. — Про мене! Вольному воля! Я не вижену тебе з жінкою з хати, прироблю збоку хати вам кімнату. Живіть собі з богом! Тільки душа моя щось не почуває наперед добра. А старий голодранець становий не покріпиться од мене ні на комареву ніжку.

— Зате ж матимемо невісточку, як перепілочку! — приказала мати. Пшепшинський, того ж таки вечора, поговоривши з дочками, одійшов до свого кабінету і почав неспокійно бігати од кутка до кутка так швидко, ніби ним лихо кидало по хаті.