Непідхильність Зосі в сім’ї, як найменшої сестри, була їм дуже досадна.

Мати вмерла давно, ще як вони усі були невеличкими.

Старші сестри не були їй рівнею, бо вона й зазнала їх вже дорослими. В сім’ї її всі звали дитиною тоді, як вона була вже дівчиною, а дівчиною звали тоді, як вона була вже панною і навіть стала на порі. Вона мусила слухати старших сестер, як опікунок; при людях мовчати тоді, як вони розмовляли; слухати їх загаду, носити перешиту одежу з їх плечей. Розумна зроду, тиха недоброхіть, вона терпіла свою долю, не жалілась нікому, але зате ж зненавиділа сестер. І їй прийшов час кохання, а сестри заступали їй дорогу, силуючи ждати черги, коли серце черги не жде. Тимчасом вона вбирала в себе, силою своєї молодої вдачі, всі думи й мрії дохожалих сестер, які їй доводилось переслухати довгими зимніми вечорами; вибирала, що варто було вибрати по власному серцю, прикладаючи ще й свої молоді надії. Маючи вже певне слово Лемішковського, вона зрозуміла, що вже виходить й визволяється з опіки старших сестер.

— Чого вам од мене хочеться? — спитала вона вдруге.

— Добре робиш, Зосю, їй-богу, добре! Така мала… — почала говорити Люцина.

— Дай покій, сеструню! Мені сливе швидко двадцять років. Яка ж я дитина?

— А шо б сказала наша дорога мати, якби була жива? — спитала Рузя.

— Хто його знає, що б сказала! Пером земля над матір’ю! Не тривож материної могили, — одказала спокійно Зося.

Сльози виступили з очей у Зосі.

— Що скажуть люди, як почують, що молода панна, трохи не дитина, ходить пізнім вечором з молодим хлопцем десь по ярах, по байраках? — сказала Люцина в тоні матері.

— Те, що й про тебе, сестро, говорять, — одрізала Зося.

— Вибачаю тобі, як дитині, Зосю! ти ще молода для того, щоб поводитись тобі самій собою, не порадившись із старшими сестрами. В нас матері нема. Хто ж більше має права доглядати тебе, наставляти на добру путь та на добрий розум!

— Знаю я твій розум! Якби я твоїм розумом ходила, то б свій талан минула.

— Зосю! що ти кажеш! — крикнула Люцина.

— Те, що чуєш, — одрізала Зося і повернула голову до вікна, задумано дивлячись на небо.

— Зосю! дивись сюди! Не бундючся!

— Чому пак ні!

— Зосю, я тобі велю! — крикнула Люцина, підіймаючи голос.

— А я тебе не слухаю.

Люцина стояла здивована. Слухняна Зося чомусь сміє не слухатись її і навіть глузувати з неї!

— Зосю! де ти була сьогодні ввечері? — спитала Люцина.

— На Куришковім яру.

— З ким же ти там ходила? Надісь, сама?

— З Якимом Лемішковським, — одказала сміливо Зося.

— Мій боже! мій боже! Сама одна, з хлопцем! — закричали сестри, бігаючи по хаті.

— Що ж ти там робила? — спитала Рузя.

— Милувалась, розмовляла любенько та гарненько, — одказала Зося, дратуючи сестер.

— Єзус, Марія! — зарепетувала сестри. — Як же ти насмілилась сама, без нас, піти в ліс з хлопцем?

— Чом же не піти з тим, кого я люблю, і, як я впевнилась, з тим, хто мене любить?

— Одна? Сама?

— Як же сама, коли ви обидві ганяли за нами слідком? — промовила Зося, чудно зареготавшись.

— Нема тобі й сорому! ти шкодиш і нашій добрій славі.

— Нікуди вже шкодити! А за себе не боюсь, бо я ходила з женихом.

Сестри опустили руки, наче на їх хто линув холодною водою.

— В нас і весілля швидко буде.

Сестри, зітхнувши важко, вийшли з кімнати. Через кільки неділь Яким почав присватуватись, а потім спитав Пшепшинського. Становий поблагословив його на радощах обома руками, додавши, що од його жадної притичини не буде, аби тільки дочка згодилась. Лемішковський просив дозволу заслати старостів, а становий обіцяв зайти до старого Лемішки, щоб поговорити про прийдешню долю своїх дітей.

Того ж таки дня за чаєм ввечері Пшепшинський мав довгу розмову з своїми дочками, варту, щоб її послухати.

Старші сестри вже вгамувались, притихли і були дуже вважливі до Зоса. Люцина ласкаво промовляла до неї, подаючи їй чай. Рузя подала їй сухарчики на тарілці. Сам батько присунув до неї мисочку з варенням. Одна Зося не змінилась ні кришки. Така ж спокійна, тиха, задумана сиділа вона і тепер коло столу, як і передніше.

— Так оце, Зосю, — почав батько, — ти вже нас швидко покинеш, підеш в чужу сім’ю, між чужі люди. Ніяково тобі буде звикати до чужої хати, та ще такій молодій.

— Та ще й до таких людей, якихсь міщан та перепічайок чи перекупок. То не мала буде для тебе жертва. Не знаю, чи по твоїй спроможності буде вона? — спитала Люцина.

— По моїй силі й спроможності, — промовила спокійно Зося.

— Лемішка багатий, — говорив далі батько. — Якби його струснути, то посипалось би багато карбованців. Одна держава: грунт, сад, хата, млин коштує не одну тисячу карбованців. А окрім того — він і не без копійки в кишені.

— Ох, який же сад в його гарний! яке дерево велике! які яблука! І справді наче рай! — сказала Рузя. — А місцина грунту — на взгір’ї, над водою! Як намальована! Там завжди чути, як вода шумить під млиновими колесами.